Мене вже давно не запрошували на чай.Напевно, з того часу як я став вампіром.
Вона жила в новій квартирі. Модній і сучасній, але...Пустій
Я думав що побачу сім'ю. Схвильовану матір, усміхненого батька. Жартів про скоре заміжжя. Не було нічого.
Вона приготувала чай.
Насправді я не звернув на нього уваги.
Мою увагу увібрала вона.
Вона була доволі симпатичною: копна русого волосся, сині очі...Чому її ненавидять?
-- Чому тебе... -- я не договорив.
Її очі дивилися на мене. Я горів, згорав у вогні тих очей.
-- Ненавидять?-- закінчила вона. -- Вони кажуть що я дивна.
-- Дивна?
Я здивовано шукав у ній підказку. Вона й справді не така як усі. Її очі...
-- Едварде.
Її холодний і водначас такий глибокий голос вирвав мене з задуми.
-- Так?
-- Ти теж не такий. Чому тоді ти улюбленець?
Я мовчав старанно підбираючи слова
-- Бачиш, дівчинко моя, тут велику роль грає зовнішність. Якщо правильно себе показати ...
Я зам'явся.
Мені було її жаль.
Жаль? Що це за відчуття? Чому я не відчував жалю до інших, холоднокровно убиваючи їх? Що зі мною роблять її очі?
Вона мовчала. Я чув її дихання... Але щось було не так...Я не чув як б'ється її серце!