Я сидів на даху високого будинку.Тиша.
На землі лежить густа пелена ночі.Люди сплять.Лиш останні відчайдухи вирішать вилізти в цей час на вулицю.В цей час пануємо ми.
Ми-монстри,які ховаються під покривом ночі.
Ми існували до вас і будемо існувати після.
Ми живі ззовні, але мертві усередині.
Ми ті, у чиїх жилах вже давно тече чужа кров.
Ми ті, хто отримали безсмертя заплативши за це велику ціну.
Ми продали душу за вічне життя...
Ми - вампіри...
Я обожнюю тишу. Але вона мене убиває.
Внизу почулись кроки.
Хтось вирішив порушити цю тишу.
Я поглянув униз.
Там йшла вона.
Я безшумно спустився.
Блимає ліхтар.
До мене донеслись її думки.
"Наївна, переконує себе, що нас не існує".
Її шия не була прикрита нічим, хоча на вулиці замітно стало холодніше.
В мені прокинувся голод. Мене магнітом тягнуло до цієї тендітної шийки...
,.................
Я пришвидшила крок. Дивне відчуття страху ніяк не зникало.
Я рвзко повернулася.Нікого.
...............
Вона різко обернулася.Я ледь встиг метнутися у тінь.Треба швидше з цим закінчити- вона сама винна, що вийшла о такій порі на вулицю.
Одним стрибком я опинився біля неї.
Вона обернулась.Її було досить долі секунди, щоб зрозуміти- я її смерть.
В її очах не було нічого.
Не було звичного мені страху, благання.Нічого.