Глава сьома. Мрія

За час, поки процес читання вимушено було перервано, Аліна встигла відвідати дядька Віталія Вікторовича. З ним вона поділилася враженнями від щоденника.

−       Ніколи не читала нічого більш відвертого та чесного, – зізналася дівчина. − Я не думала, що мене ще можна здивувати. І, головне, як же прикро, що аж ніяк не можна дізнатися імені власниці зошита, щоб хоча б розшукати її! Чи вона взагалі жива? Мені здається, що так!

−       Ну, хто його знає, – відповів дядько, запалюючи цигарку, від цієї поганої звички йому так і не вдалося позбутися, незважаючи на сувору заборону та штрафи стосовно людей із залежністю. − Я думаю, за стільки років хтось мав знайтися, а якщо ні − виходить, що трапитися могло всяке. Так, людина, якій належав щоденник, могла давно загинути. Але якщо тобі так хочеться – шукай, дізнавайся та дій!

−       Я ось відчуваю, що недарма, дядько, зошит потрапив саме до мене. Це такий раритет! Така цінність! Я б сказала реліквія. Так приємно читати про те, що вже встигло стати історією, з перших вуст, від того, хто все бачила на власні очі. Тільки як і де розшукувати тепер авторку щоденника роки потому, чи є надія? Не заспокоюся, доки все не проясню.

−    Іноді мені здається, що тобі треба було йти не в психологи, а в детективи, – зазначив дядько.

−   Ну правда, цікаво! Не можу відірватись.

−    Чоловік не вередує, що ти дні безперервно пропадаєш у себе в кімнаті з зошитом?

−       Він уже звик! − Запевнила Аліна, − йому ще належить мою дисертацію пережити.

На останньому слові вона посміхнулася.

Вдома Аліна за традицією вже якнайшвидше поринула у вивчення рукопису та свої роздуми з цього приводу. Хоча вона й переконувала дядька, що Богдан звик до її способу життя, але було видно, що він почувається покинутим, і недвозначно демонстрував це коханій. Аліна ж, захоплена своїм новим заняттям, не помічала нічого такого з боку благовірного, а якби навіть помітила, навряд чи відреагувала б. Її настільки захопила ця історія, що вона поверталася до неї, як до улюбленого серіалу, тільки тут все, крім іншого, було реальністю.

Їй не дуже було зрозуміло, чому невідома харків'янка назвала своє зізнання «камінґ-аутом». Адже, зважаючи на все, ніякого статевого потягу вона не відчувала до цієї жінки, а, швидше, захоплювалася нею, як якимось зразком для наслідування. Очевидно, вона любила цю Лідію Платонівну за ті якості, яких не було у ній самій: впевненість у собі, вольовий характер, комунікабельність, сексуальність тощо. У своїй рятівниці вона знайшла такі риси, які тоді і в тих обставинах потрібні були їй, а тут підвернулась рольова модель.

«До Лідії Платонівні ніколи я не відчувала пристрасті в тому розумінні, як це заведено у людей у   суспільстві, але вона цікавила мене, як особистість. Мабуть, я відчувала до неї колосальний душевний потяг. Вона збуджувала в мені виключно найвищі і світлі переживання, які тільки можуть бути у закоханої людини. При цьому, я не мала жодного бажання зустрічатися з хлопцями, і вважала їх нудними, дурними та мерзенними. Одночасно десь усередині мене жила мрія про справжні «нормальні» стосунки, проте варто було тільки мені замислитись про це, і образ Лідії Платонівни вставав переді мною.

Він жив усередині мене разом із цією мрією, перекриваючи її та витісняючи. Щоразу я ставила собі питання – а чи здатний хтось зробити для мене більше її, і відповідь звучала негативно. Я насправді думала, що не зустріну більше такої чудової людини, якою вона була, і ніхто просто не в змозі мені її замінити. Вона одна затьмарювала собою все, і все, що ставало нарівні з нею, втрачало своє значення, свій сенс, свою могутність».

Ці рядки вже всерйоз змусили Аліну хвилюватися, адже вона встигла розглянути у зізнаннях відвертої N певну залежність. І від кого? Подумати тільки – від власної директорки, педагогіні. Найгірші її побоювання підтвердилися. Вона вже бачила в цьому не просто фанатське захоплення, а якусь несамовиту прихильність. Причому, всупереч законам психології (і просто здоровому глузду) вона не лише з роками не слабшала, а схоже, тільки розгорялася. Напевно, багато в чому і сама Лідія Платонівна сприяла цьому, тримаючи зі своєю вкрай велелюбною ученицею сувору дистанцію. Аліна пригадала ті фрагменти, де N щиро заявила, що готова була знати про кохану жінку буквально все. Найгірше те, що за всіма ознаками таке кохання без відповіді обіцяло стати патологічним, більше того – Аліна вже передчувала, що це добром не закінчиться. У нетерпінні вона перевернула лист зошиту, і знову поринула в читання.

«Чим більше я дізнавалася якісь подробиці про Лідію Платонівну, тим сильніше мені хотілося дізнаватися ще. Це було тим складніше, чим більш закрито поводилася Лідія Платонівна. У її звичках значилося тримати під сімома замками своє життя. Поступово історія ця перетворилася на якусь муку для мене. З одного боку, я боялася розкритися їй настільки, щоб розповісти про своє кохання, з іншого – суспільство штовхало мене до необхідності мати «нормальні відносини». Я ж не відповідала, не була готова, не хотіла, і таке інше. Крім того, мені страшно було втратити це спілкування з Лідією Платонівною, оскільки я просто не мислила свого життя без неї. З жахом я чекала закінчення навчання. Чекала і побоювалася того моменту, коли нам доведеться назавжди, очевидно, перервати наш теплий зв'язок, і всіма силами я шукала шляхи залишатися з нею поруч».

Аліні здавалося, що почуття, про які говорила N на початку сповіді, згодом переросли в якесь божевілля. Незважаючи ні на що, вона співчувала таємничій незнайомці, розуміючи, яка складна та нестандартна ситуація випала тій на долю. Вона була впевнена і знала з професійної практики, що такі історії з кумирами завжди рано чи пізно закінчуються. А тут, за всіма ознаками, N була сповнена рішучості назавжди зберегти цей зв'язок і будь-що з'єднати себе з цією жінкою, не важливо, як. Чи був хоч хтось поруч, з ким вона могла б ділитися своїми переживаннями?