Глава п'ята. Юнацький максималізм

“Восени 2005 року розпочалося моє навчання у Коледжі. Напевно, той період я можу назвати найщасливішим у своєму житті. Якщо я не була щасливою тоді – значить, я ніколи не була щасливою. Все, про що я так довго і наполегливо мріяла про себе, стало дивовижною реальністю. Я потрапила до справжнього казкового світу.

З перших днів перебування в новому місці всі мої тривоги і смуток залишилися позаду, і здавалося, що так буде тепер завжди. Наче це була довгоочікувана винагорода за всі колишні страждання. Такого емоційного підйому я раніше ніколи не відчувала. Мною володіла радість, ейфорія, передчуття чогось славного.

Всі уроки пробуджували тепер у мені не бажання якнайшвидше від них позбутися, а живий інтерес і жагу до нових знань якнайчастіше. Вранці з нетерпінням я прокидалася і чекала чергового навчального дня. Доводилося вставати раніше, годині о 5, щоб встигнути зібратися і доїхати на заняття до 8 ранку, але це анітрохи не лякало. По суботах ми теж займалися, але графік такий нічим не обтяжував мене. Навпаки – рідкісні миті без коханої “альма-матер” були якимось покаранням, і я у натхненні завжди поспішала туди”.

Аліна на хвилину перервала процес читання, і замислилась. Спіймавши себе на думці, що дуже радіє за незнайому дівчину. Більше того, вона навіть усміхнулася на цих рядках. Так приємно було зрозуміти, що в житті якоїсь N почалася світла смуга! Мимоволі Аліна згадала власну юність і їх розваги в ті далекі часи, цікаво було б порівняти її шкільний період з юнацькою добою N. Відчувалося, що роки, проведені в Коледжі, справді стали плідними в долі авторки щоденника, і залишили світлі спогади.

“У Коледжі я відігрілася і знайшла нехай не близьких, але подруг. До того ж, я дуже пишалася собою, що сама, без блату, вступила до такого крутого закладу. Те дитяче бажання свята, щоб ти прийшла, а всі тобі раділи, почало втілюватись у дійсність. Нічого не затьмарювало моїх дівочих мрій.

Як протікали взагалі наші будні? Разом із загальноосвітніми ми вивчали дисципліни, які стануть у нагоді у майбутніх професіях. Якщо в школі загальне хамство з боку вчителів та зарозумілість стали якоюсь буденністю, то тут я відчувала повагу до кожної дитини – від педагогів. Тому й успіхи не змусили довго на себе чекати. Я вибилася у тверді гарнистки. Але найголовніше – позакласні заходи та урочисті вечори. Вони завжди дуже надихали мене і спонукали творити та йти до мети. Наш педколектив заохочував самовираження молоді, влаштовуючи всі ці концерти, олімпіади, конкурси. Вперше мені захотілося тоді не просто стояти осторонь, а самій брати участь у всіх затіях, хоча природна сором'язливість ще заважала мені”.

Мабуть, так і має бути – думала Аліна. Дитинство, ранні роки, час юності мають бути щасливими. Від цього багато в чому потім залежить все життя людини. І так втішно, що в цьому Коледжі N змогла знайти саму себе! Аліна була чудово обізнана щодо того, яким несподіваним способом можуть розкриватися часом сором'язливі підлітки. Звичайно, коли ними займаються, тягнуть, опікуються і просто люблять їх. Просте людське кохання, що йде від серця, творить дива, топить будь-який лід недовіри і розбиває будь-яку стіну відчуженості. Був випадок у її практиці, коли німий та аутичний хлопець заговорив після тривалої та м'якої терапії у поєднанні з великою турботою та підтримкою. Коли дівчинка, яка пережила найстрашніше – зґвалтування, відкрилася під впливом любові та ніжності. Аліна бачила чимало врятованих душ, і всіх їх зцілила звичайна людяність.

“Окрім самих предметів, яких чимало ми вивчали у студентські часи, старші незмінно викладали нам уроки шляхетності, чесності та вірності ідеалам. Розповідали про те, як важливо ставитися дбайливо до всього живого, поширювати добро по всій землі, бути патріотами своєї Вітчизни. Напевно, ці цінності так добре лягли на мою душу, бо викликали співзвуччя. Бажання жити цими принципами і ніколи їх не зраджувати. І досі я пам'ятаю всі напутності, дані нам вчителями, всі свої обіцянки собі бути сміливою, вірною, люблячою, йти вперед. Якщо любити – то один раз і навіки, якщо дружити – то міцно, якщо працювати – то лише там, де подобається, на благо Батьківщини. Високі моральні орієнтири – це дісталося у спадок від Коледжу”.

У цих зізнаннях Аліна бачила якийсь юнацький максималізм. Часто вчителі дають певні настанови молодим людям, але скоріше – для червоного слівця, і рідко хто робить їх своїм напуттям. Життєвим кредо, гаслом чи надідеєю. Дівчина ж, яка написала сповідь, мабуть, прийняла це за чисту монету. Все це так чіпало, розчулювало, викликало якусь теплоту на серці. Цікаво, чи слідувала N своїм світлим ідеалам у дорослому періоді? І що ж змусило цю неймовірну і багато в чому незрозумілу особу довірити щоденнику, закарбувати давні події?

“Не знаю, як склалася б моя подальша доля, якби не подія, що спричинила особливо тісне знайомство з Лідією Платонівною. Ми вже знали одна одну, тому що я була підопічною, а вона – директоркою, але незабаром нам довелося заново познайомитися. В один з осінніх днів, який нічого не віщував, нічого незвичайного, аномального або безпрецедентного.

Якось прямо на заняттях я відчула себе погано, зовсім не розуміючи причин такого стану. Тоді я ще не знала, що то була панічна атака. Якби хтось міг мені це пояснити! Але 2005 року я ще не мала Інтернету, а в газетах чи книгах ніколи до того не доводилося мені стикатися з подібним терміном. Та й, кажучи відверто, тоді навряд чи хтось серйозно про нього замислювався. Випадок такий надзвичайно мене налякав і похитнув упевненість у собі, яка і без того була вкрай хиткою.

Подруга мене провела до медичного кабінету, де я дуже довго приходила до тями. Не знаю, що більше вплинуло: чи сам напад, чи мій переляк від цієї ситуації. Тієї миті я була впевнена, що вмираю, і навіть приготувалася вже вмирати. На жаль, панічна атака повторилася зі мною десь за місяць. Все відбувалося так само, але вражена подібними інцидентами, я вкрай погано запам'ятала подробиці того дня. Зате добре мені запам'яталося, як Лідія Платонівна наказала провести мене до своєї приймальні, і намагалася там заспокоїти. У сум'ятті почуттів я чула, як вона запитала – чи в бюстгальтері я, а отримавши ствердну відповідь, розстебнула його ззаду, щоб мені дихалось легше. Я прийняла пігулку, і сиділа так з розстебнутою блузкою і спідньою білизною, шокована тим, що відбувається, а потім до кабінету зайшли мої подруги. Вони хотіли дізнатися про моє самопочуття. У цей момент я гостро відчула сором, мені здавалося, що ліфчик ось-ось спаде з мене, і я постану в такому вигляді перед усіма. Я соромилася, і сиділа, обхопивши себе руками, з жахом спостерігаючи.