Глава третя. Споріднені душі

За сніданком молоді люди обговорили все, що довелося прочитати Аліні: вона, перебуваючи в емоціях, ділилася з коханим враженнями.

–  Знаєш, так дивно: читати чужу сповідь, від людини, яку жодного разу в житті не бачила, більш того – анонімно. Ти навіть не можеш уявити, хто це взагалі? І дивно, але, прочитавши ті кілька сторінок, я відчуваю якусь спорідненість із цією жінкою, ніби ми могли б бути подругами. І я не розумію досі: адже стільки років щоденник лежав без діла, невже нікому не цікаво було хоч заглянути туди?

— Значить, це доля,— відповів Богдан,— вона привела тебе до цього міста і змусила прочитати чиїсь записи.

— З одного боку, я відчуваю провину, що читаю настільки особисте, але, з іншого боку, як на мене, власниця щоденника хотіла б цього! Інакше вона не стала б довіряти паперові свої почуття. Все це змушує мене замислитися, і я не в силах відірватись від написаного.

— І що там такого? — Зацікавлено запитав Богдан, дожовуючи котлету.

— Коли відбулася ця війна, ми були далеко з тобою від дому, ми навіть частково не могли уявити, як це жити у військових діях? Мабуть, такий щоденник зовсім не дарма потрапив мені до рук, більше того – з нього я дізнаюся, можливо, як все відбувалося. Ловлю себе на думці, що чекаю на момент, коли зможу дістати зошит і знову читати. От не думала ніколи, що чиєсь життя чужої мені особи здатне так захопити. А головне: хочеться зрозуміти все ж таки – що стало з героїнею цієї сповіді? Де вона зараз? Чи вона взагалі жива? Як психолог, я відчуваю шалений інтерес до написаного.

— І що ти зрозуміла за цей час?

— Не знаю, чи варто коментувати те, що читаю! Але разом з цим розумію, що мені не терпиться з кимось це обов'язково обговорити. З перших сторінок уже відчувається, що дівчина – із глибоким внутрішнім світом. Незвичайна. Трохи не з цієї доби. Дуже щира.

— Чому ти так вирішила?

— Розумієш, сама манера написання оповідання говорить про це. Здається, у своєму реальному житті дівчина відчуває гостру самотність. Їй нема з ким поділитися цим досвідом, нікому довірити свої роздуми. Можливо, вона частково боїться людей і цурається їх. І, швидше за все, люди їй робили боляче. Все, що вона описує, так близько мені і зрозуміло! Ніби ми жили в одній сім'ї або тісно одна з одною спілкувалися. Адже я ніколи не проходила через те, через що пройшла ця незнайомка, і виросла в інших умовах. Мабуть, тому ця історія так захопила мене і тримає.

— А що ще ти дізналася?

— Я впевнена, що далі буде щось цікаве, якась драматична ситуація, про яку, мабуть, вона замовчувала.

— Чи читатимеш до кінця?

 — Звісно! Я заінтригована.

Того ж ранку Аліна дістала зошит, що вже став для неї звичним атрибутом, і знову поринула в чужі таємниці, попутно розмірковуючи про цю споріднену їй душу.

«Весь час перебування у своїй школі я мріяла швидше вирватися звідти. Мені хотілося розпрощатися з однокласниками та більше ніколи не спілкуватися з ними. Я ненавиділа їх. Зневажала. Хотіла всього поганого їм. Почуття самотності руйнувало мене, роз'їдало, мучило. Я не могла пробачити знущань над собою, до того ж, глузування через хворобу – те, що й так зламало мені життя. Через зір я була змушена відмовитися від багатьох своїх планів. А складний підлітковий вік лише міцніше зробив мої комплекси та страхи. Я ненавиділа людство, ненавиділа свою зовнішність і долю, часто могла потай плакати, і не було з ким поговорити. Іноді на перерві я виходила в шкільний коридор, і подовгу дивилася у вікно, аби тільки зайняти себе хоч чимось. Інтернету в той період ще не було, і я не могла розраховувати навіть на віртуальних друзів, знаходилася в цілковитій ізоляції...»

На цих словах Аліна ненадовго відвела погляд від сторінки, замислившись над тим, яке все ж таки нелагідне до людини буває життя. Як же багато закладається в дитинстві і юності! Весь фундамент усієї подальшої долі формується там. На зорі. І як важко часом буває змінити щось. Сьогодні шкільний булінг це проблема, яку вже звели до мінімуму, про це постійно пишуть у книгах, кажуть по радіо та телебаченню. Блогери активно обговорюють тему дитячої дідівщини та діляться досвідом. Жаль, що героїню цієї повісті не зуміли вчасно врятувати, допомогти їй, захистити її від жорстокості, не навчили давати відсіч і бути впевненою в собі. Якби вона мала все це, імовірно, і сповідь була б не потрібна?

Що змусило її ділитися пам'яттю про далеке і вкрай важке минуле? Можливо, вона проходила не лише через моральне, а й фізичне насильство? А чи було в її сім'ї достатньо підтримки та розуміння?

«У середніх класах ставало набагато складніше, і не лише тому, що предметів додалося. До відчуття дефіциту дружніх зв'язків бонусом йшло почуття непривабливості. Я вже розуміла, що навряд чи можу розраховувати на увагу протилежної статі. У той же час, я була ще не готова до жодних таких історій, і уникала хлопців. Дівчатка шушукалися між собою і хвалилися то першим поцілунком, то походом на побачення, а мені нічого не залишалося, як бути осторонь. Пам'ятаю, приходячи на дискотеку до шкільного двору, я насамперед йшла під сходи, і звідти спостерігала, як усі танцюють, а мене знову не вибрали ніхто в пару. Дівчата танцювали з однокласниками та старшими хлопцями повільний танець, а я заздрісно дивилася збоку, замикаючись у собі ще більше. Незабаром я перестала відвідувати всі дискотеки, і обговорювати стало нічого. Раніше хоча б ми могли потім зібратися і ділитися враженнями (вірніше, всі ділилися, а я мовчки стояла і слухала всіх), тепер і цього не було. Мою відсутність, втім, навіть не помітили.