Глава друга. Китайське прокляття

У кімнаті було темно, тільки настільна лампа освітлювала простір довкола. Богдан перебував у сусідній спальні, дивився телевізійну передачу. Поруч у великій металевій клітці кректав на жерді папуга, то струшуючи крилами, то раптом голосно покрикуючи. Льошка —  так звали птаха, дістався молодим від друзів у подарунок на новосілля, коли вони влаштували вдома бенкет. Зараз же пернатий з тропіків на подив тихо поводився, ніби розуміючи, що момент дуже важливий, і вимагає зосередженості від господині.

«Я народилася в Україні, місті Харків, 1991 року», – розпочиналася розповідь незнайомки. Аліна на мить відірвала погляд від аркуша, і поправила лампу.

«І завжди була єдиною дитиною у своїй сім'ї», – продовжувала авторка. «З дитинства той факт, що народження моє випало якраз на розпад Союзу та появу нашої незалежної держави України, непокоїв мене. Все життя невідступно мене переслідувало відчуття того, що ніби наші долі – моя та Батьківщини – нерозривно пов'язані.

Наче я була Україна, а Україна – я. Немов дві сестри, дві близнюки, йшли рука об руку разом, і коли було погано моїй Вітчизні – погано було й мені. Коли ж панували тихі та спокійні часи, і в моєму серці жили спокій та радість».

"Це ж треба!" – подумала про себе Аліна. Цей погляд, паралель між долями людей та країни, дуже близький був їй. Згадавши про те, як вона їхала сюди і про себе порівнювала Харків із людиною, Аліна перевела погляд на вулицю.

Там сутінки щільно огорнули вже вечірнє, але досить жваве, місто. Люди снували тротуаром, було гомінливо. Машини мчали. Поруч проходила автотраса, але товсте скло віконної рами звуки поглинало, і метушня вулиці ніяк не турбувала героїню цієї повісті.

"Китайське прокляття звучить: щоб ти жив у епоху змін", – тим часом, продовжувала читати Аліна. «І на власному досвіді я переконалася, що це справді так. Мені та моєму поколінню випало жити, дорослішати, розвиватися і осягати це життя в епоху, коли все колишнє розтрощилося. Світ починався з нуля, історія починалася з нового розділу, а ми, діти 90-х, увібрали в себе дух метаморфози».

"Кажуть, якщо прародичам не вдалося уникнути помилок, нащадки зіткнуться пізніше з цими ж помилками, але ще серйозніше".

І знову Аліна відчувала почуття співзвучності у думках. І справді! Коли 1991 року народжувалась на світ незалежна країна, рішення тоді 30-річних собою визначили багато в чому майбутнє. Саме воно у 2022 році змусило інших 30-річних, на той момент, жорстоко розплачуватись за зроблене, за гріхи батьків. Що це? Родова карма у дії? Чи все насправді повторюється?

«Складні часи народжують сильних людей, ті, своєю чергою, працюють над тим, щоб настав більш благополучний період. Але коли він настає, з'являються люди слабкі, а вони і призводять знову до наступу несприятливої ​​епохи».

«Дитинство моє багато в чому було схоже на дитинство багатьох інших моїх співвітчизників у ті роки й в тому місці. Пам'ятаю килими на стіні, які вішали старші, і те, як звичка фотографуватись на їхньому фоні стала традицією. Пам'ятаю застілля та посиденьки, зараз це рідкісне явище. Один із найбільш ранніх дитячих спогадів – пісня відомого артиста Жені Білоусова, яку крутили тоді по радіо. Я ще була зовсім малою, слів майже не розбирала, але музику запам'ятала добре, вона була весела, жвава: «Девчонка-девчоночка, темные ночи. Я люблю тебя, девочка, очень. Ты прости разговоры мне эти. Я за ночь с тобой отдам все на свете».

Наш сусід, знайомий батьків, хвалився, що жив у свій час неподалік будинку Білоусова у смт Жихар. Знав його родину, принаймні, недовго. І дуже цим пишався. У квартирі цього знайомого, вже досить літнього віку, висіли календарі з голими жінками, актрисами, моделями та співачками. Ще одна прикмета часу – повальна еротизація. Всі ці картинки я, трирічна, розглядала із щирою цікавістю, але коли цей дядько одного разу випив, то раптово переплутав з ними мене. Батьки сиділи в іншій кімнаті, напевно, з нагоди Нового року чи іншого свята, а сусід, Юрій Іванович, став надавати мені дивні знаки уваги.

І лише втручання бабусі – дружини Юрія Івановича, з якою він перебував у розлученні, але, як і раніше, жив разом, врятувало ситуацію. Я відбулася переляком, але так і не зрозуміла в тому юному віці, що ж сталося, а Іванович відбувся міткою на щоці після лютого ляскання мокрим рушником.

Батькам я не стала розповідати про цей інцидент, та й усвідомила його повною мірою лише через 6-8 років».

Ці рядки нажахали Аліну і як жінку, і як шкільну психологіню. Невже мало місце домагання цього дорослого чоловіка до дівчинки? Дякувати Богу, що все обійшлося. Зараз би така подія стала надбанням громадськості. Та й у принципі – навряд чи нинішні батьки б взяли з собою дитину на доросле свято.

«Незважаючи ні на що, 90-ті роки, час дитинства, я вважаю спокійним етапом. На моє велике щастя, мені не довелося голодувати, як інші сім'ї та інші мої однолітки, або йти торгувати на базар в 11. Жили скромно, всього вистачало, а ще всі були дружні. Часто могли зібратися однією компанією за переглядом серіалу чи кіно. Вмикали відеомагнітофон чи, бувало, ставили діафільми.

Робили салати «Олів'є» з урочистих випадків, бутерброди з паштетами. Дітям діставався напій «Інвайт» (просто додай води!), а на сніданок – какао. Ще любили, вже пізніше, ігри на приставках. Батьки танцювали під "Фрістайл", словом, було цікаво. Я рада, що дитинство моє минуло саме в ці роки, і вважаю їх особливими, романтичними, бунтарськими і контрастними...»

На цьому моменті в кімнату зайшов Богдан зі словами «ну що, ти йдеш спати?», а Аліна, отямившись, глянула на годинник. Він пробив рівно 12 ночі, це ж треба, як її захопило читання. Вона й не помітила зовсім, що дві години просиділа за щоденником. «Почекай, ще трохи, скоро піду», – пообіцявши коханому ось-ось закінчити, вона, вже втомившись, все ж таки вирішила продовжити читати.