Глава 1. Приїзд.

Аліна та Богдан, молода пара з Тернополя, їхали до Харкова за порадою дядька Аліни – далекого родича. Колись у цьому місці вона була, приїжджала ще зовсім малечею, не запам'ятавши нічого, а тепер їй судилося відкрити його заново. Немає нічого приємнішого тому, хто любить зміни. Аліна дивилася у вікно, Богдан мовчки тримав кермо.

Батьки Аліни постійно проживали у Тернополі, доки Аліна не закінчила 11 класів і не прийняла рішення навчатися у Чехії. Можливості дозволяли родині дівчинки оплатити навчання за кордоном, і там Аліна пробула ні багато, ні мало − 10 років. Там же вона познайомилася з земляком, чернігівцем Богданом, а зараз вони разом вирушили підкорювати невідоме їй місто.

Поклик української крові спонукав їх спершу повернутися на Батьківщину, а нині – пуститись у мандри туди, де починалося життя Аліни.

Аліна розмірковувала про те, що відбувається зараз там, куди вона приїде. У думках вона бачила роботу, на яку прийде влаштовуватися. Фантазія працювала на ура, і ось: у своїй уяві вона вже бачить просторий кабінет, полиці та шафи з рослинами, які забули знову полити, але вона, Аліна, скоро це виправить! Десь, між іншим, там ходить туди-сюди старий кульгавий сторож, а повз нього пробігає в метушні прибиральниця. На чеській землі вона отримала диплом психотерапевтки, але завжди мріяла попрацювати з дітьми, а тому збиралася до школи. За планами Аліни, це мав бути якийсь ліцей чи гімназія, а у Харкові їх відкрилося чимало у післявоєнний час.

У вікні промайнуло село, навіть, швидше, сільце, з невідомою назвою (а чи була вона взагалі?), а Аліна в голові вже малювала картину першого робочого дня. Вона буквально бачила, як підходить до шкільного двору, як сходами збігають третьокласники, за ними йдуть вчителі, тут її роздуми перебило досить тривіальне запитання Богдана. Він спитав щось на кшталт: а які у дядька улюблені цукерки? Давши відповідь, Аліна знову заглибилася у свій внутрішній світ, переймаючись здогадками. Як приймуть її у новому колективі? А втім, навіщо хвилюватися заздалегідь.

Усі міста – як люди. І всі дуже різні за характером. Одні на вигляд непоказні і непримітні, але якщо копати глибоко, відкриється «чисте золото», криниця небачених таємниць. Ці місця запам'ятаються добре та надовго. Інші – вже розпіарені, вони на слуху, ними пишаються. Їх можна зустріти у кіно, книгах, живописі, історії. А Харків – він який? Аліна думала – мабуть, щось середнє. Гордий, але простодушний. Потужний, але зворушливий по-дитячому. Гарний – напевно! Але недооцінений. Коли вона відчує любов до цього міста? А те, що любов обов'язково буде – у цьому Аліна не сумнівалася.

Коли вони разом із Богданом прибули до пункту призначення, їх будинком стала простора та світла квартира у новобудові. Цей район мав особливу славу: під час війни Салтівка прийняла на себе найбільший удар ворога. Тут мало що вже нагадувало про колишні руйнування та жахіття, але щось невловиме все ще зберігало відлуння темного часу. Дядько Аліни, Віталій Вікторович, жив неподалік. До нього пара і навідалася насамперед, опинившись у поки що чужому для них, але, при цьому, дуже гостинному, Харкові.

Віталій Вікторович до моменту виходу на пенсію працював у поліції, місцевому відділі, і багато міг розповісти про свою професію. За більш ніж 35 років робочого стажу на службі у нього накопичилося багато історій: і цілком пересічних, і вкрай незвичайних.

Загублений щоденник був артефактом, що фігурував саме в такій історії. Коротко події військових днів дядько виклав племінниці та її вірному супутнику при посиденьках за чашкою чаю. Під час розборів завалів будинку був виявлений невідомий зошит, товстий, формату А-4, зі списаними до кінця сторінками. Кому він належав – з'ясувати не вдалося. Незважаючи на вік інтернету та соціальних мереж. Як не дивно, зошит досить добре зберігся під уламками будівлі, тільки забруднився трохи, що зрозуміло, а аркуші були цілі.

Річ, забута (чи навмисне залишена?) хозяйкою – анонімом, лежала в поліції, доки не минули всі терміни давності. Віталію Вікторовичу постійно радили викинути зошит, але він, як годиться, чекав, що з'явиться власниця щоденника.

Як стало відомо, у підвалі незадовго до обстрілу ховалися люди, їхні подальші долі склалися по-різному. Дядько запам'ятав найбільше цей щоденник – втрату. Викинути рука не піднялася, все-таки, чиясь сповідь, і він зрештою забрав її з собою, де й зберігав весь цей час.

На питання Аліни відносно змісту написаного дядько відповів, що не має звички втручатися в чужий особистий простір. Тому все те, що там було написано, залишалося для нього таємницею. Він не страждав на цікавість, і ніхто з домочадців, як не дивно, теж не виявили інтересу і не стали заглядати в щоденник. Аліні ж це здалося дивним і навіть чимось неправильним, принаймні, може, стало б зрозуміло – хто автор цих зізнань.

Ще більш незвичайним здавався той факт, що дівчина (а почерк був жіночий, на вигляд) вирішила викладати свої думки не на комп'ютері. Не в блозі або де-небудь на особистій сторінці в постах, а ось так, по-старому. Це сприймалося так ностальгічно, зачіпало та зворушувало.

Цікаво, чим було продиктовано рішення писати від руки? Що ж спонукало цю таємничу особу довірити свої думки паперу? Всі ці запитання Аліна подумки поставила собі. Вголос же попросила дядька дозволити їй взяти зошит додому і вивчити вміст, коли вже власниця щоденника так і не з'явилася за стільки років. Дядько дозволив це зробити, і того ж вечора у себе вдома Аліна з нетерпінням відкрила зошит, занурившись у читання.