15 Євгенія

На вулиці навіть дихалось по іншому – повітря було чисте, пронизане осінньою вологою, геть не таке як в місті.

- Гер, дядько, Гер, - верещав від радості малий, який відразу опинився на руках у Германа.

Темнокоса жінка на Германа і мене навіть не глянула, вона продефілювала ходою моделі до хвіртки, і зникла в дворі. За мить нас вже зустрічала інша жінка. Не висока, трішки повнувата, з світлим завитим волоссям, що сягало плечей, і теплими карими очима.

Вона спочатку обійняла того блондина, що був з пакетами, щось прошепотіла йому на вухо, а потім вже повернулась до нас.

- Тимуре, ти вже заважкий, щоб кататись на дядькових руках, - усміхнулась до хлопчика, і жестом наказала Герману відпустити малого.

Але Тимур виявився наче приклеєним, і міцніше обійняв Германову шию.

- Мам, - за увесь час блондиниста зараза нарешті розцвіла посмішкою, повною обожнювання. Мене чомусь новий вираз обличчя Германа вразив. Так він здавався і молодшим, і ще гарнішим. Небезпечна зброя ті чоловічі щирі посмішки. – Це Женя, моя дівчина.

Якби він не ніс Тимура, як б не стрималась і дала йому копняка.

А так просто затисла себе в кулак, і усміхнулась до жінки.

- Можна просто Люда, - привіталась Германова мати і обійняла мене. Ага, може мені її ще і мамою називати? Пам’ятаю, Ростикова мати саме такого від мене і чекала. О, скільки сварок ми пережили з колишнім чоловіком через те, що я не так вітаюсь із свекрухою.

От, ця білява і дуже симпатичні Люда – ще одна причина, чому у мене ніколи не буде чоловіка. Бо як би вони м’яко не стелили, настане час, коли їм обов’язково захочеться впхати носа в сім’ю сина. Перевірити, чи смачно її кровиночка їсть, чи не забуває бува невістка складати його труселя за кольором веселки, випрасувавши їх перед цим, і чи не закотилась буває якась шкаралупка від насіння під диван.

А коли вона знайде ту шкаралупку, а вона її обов’язково знайде, то вважай лекції на тему, яка має бути господиня, і як я не відповідаю цьому високому званню, вже не уникнути.

- Можна все ж по імені батькові? – визволяючи себе з цупких обіймів запитала я. – Не звикла до інших людей звертатись з фамільярністю.

- Люда Тарасівна, - зітхнула Германова мама. – Ходімо, вже в будинок.

Ми минули паркан. Двір у Германових батьків виявився просторим. Частину його займали дитяча гойдалка і альтанка. Між кущиків і клумб зачаїлись декоративні ліхтарики і статуетки гномів.  Двері в будинок – черговий витвір мистецтва. На них навіть був начеплений осінній вінок, як в американських фільмах.  

Дивитись на обійстя було приємно. Цього не віднімеш. Але я почувалась тут незваною гостею. Тому лише кидала на Германа грізні погляди, обіцяючи йому всі кари небесні. Але цьому паяцу було здається плювати на мої почуття.

Пара Тимурових батьків виявилась на кухні. Брюнетка зосереджено викладала з пакетів привезену їжу. Її чоловік, без всякого сумніву Германовий брат, щось шукав в шафках.

- Тарас! – окликнула його Людмила Тарасівна, і чоловік повернувся до нас.  Він був значно молодший Германа. Якщо другому я б дала років тридцять п’ять, то Тарасу ледве виповнилось більше двадцяти семи. Людмила підійшла до них: - Діти, це Женя. Правда вона чудова? Женю, а це Тарік і Ліза.

- Дуже приємно, - я вичавила чергову посмішку. Тарас кинувся мене обіймати, мабуть, схильність до вторгнення в чужий життєвий простір у них з Германом сімейна риса. Ліза лише кивнула, і запитала у мене:

- Каву будеш? – її палець натиснув кнопку раніше, ніж я встигла відмовитись. Зашурхотіла кавоварка.

- Герман, де ти знайшов таку милу дівчину? – пробасив над моїм вухом Тарас. Вирватись з його обіймів було складно.

Кавомашина невпинно гуділа, перемелюючи каву.

- Де знайшов, там таких немає, - самовдоволено відповів Герман.

- Ти теж з його танцівниць? – вклинилась Ліза.

- Я  - адвокат, - встигла відповісти їй я.

Нудота підкотила миттєво, варто було кухні наповнитись ароматом кави.

- Де вбиральня? – зашипіла я до Германа, але він чи то розгубився, чи просто за втикав. Кліпнув віями, не розуміючи що мені треба.

Я чкурнула з кухні геть, ледве розбираючи дорогу, вилетіла боса на ганок. Там мене і скрутило, змушуючи блювати прямо в розкішні кущі білих хризантем.

- Я забув про каву, - Герман топтався позаду. – Вдягни капці.

- Я тебе ненавиджу, - розігнувшись, прогарчала я. – Негайно вези мене додому.

- Але ти не познайомилась з татом, - він підсунув мені плюшеві капці. В іншій руці тримав склянку з водою. Значить все ж зорієнтувався куди я галопом побігла. – Ти як?

- Як людина з токсикозом, яку щойно знудило, - я прополоскала рот, потім допила воду, і повернула йому порожню склянку.

- У вас все гаразд? – визиркнула Германова мати.

- У Жені токсикоз, вона не виносить запах кави, - пояснив Герман.

- О, як знайомо, - жінка усміхнулась. – Мене нудило від смаженого. За Германом. За Тарасом взагалі ніякого токсикозу не було. Кажуть, якщо немає токсикозу, то буде дівчинка.  Я так про це мріяла. Але у Боголюбів одні сини народжуються.

- У мене буде дівчинка, - впевнено заявила я. – Я навіть ім’я придумала. І замовила рожевий візочок, - на цій фразі мстиво глянула на Германа. Так, я часу дарма не втрачала.

- А я купив чорний з золотом, - відповів блондин.

- Ну що ж, два візочка це теж непогано, я піду провітрю кухню, - усміхнута Людмила.

Я пішла до альтанки.

- Що у тебе з Лізою? – запитала у Герман, який плівся слідом. Так, я вже втямила, що дівчина його недолюблює. І якщо він думав, що я буду тактовною, і не ставитиму незручних питань, то помилився.

- Нічого.

- Та невже? Піду зараз в неї запитаю, - я обхопила себе руками. – Попліткую, по жіночому, ти ж за цим мене сюди привіз – щоб знайомилась з родиною?

- Нащо воно тобі треба? Ну не любе мене невістка, і що?