12 Євгенія

Коли я прогнівила Бога, що в моєму житі з’явилось це нещастя, залишається лише гадати. Певно всесвіт не терпить дисбалансу, і нагородивши мене дитям, вирішив додати ложку дьогтю в цей суцільний мед.

Герман стягнув свої лаковані черевики, поклав темні окуляри в кишеню і безпардонно пройшовся за мною на кухню.

Я мила руки над мийкою. Він усівся за стіл:

- Гадаю, нам треба поговорити, - серйозно заявив цей несерйозний чоловік.

- Та ми тільки те й робимо, що говоримо, - я повернулась до нього.

- Пропонуєш перейти до чогось іншого? – він безтурботно усміхнувся, і пройшовся поглядом по моїй фігурі.

- Так, давай пропустимо цей фарс, і відразу почнемо з тієї миті, де за тобою зачиняються двері.

- Наберись мужності, і потерпи мене ще трохи.

- Скільки? – Тутсі терлась об мої ноги, тому я перемкнула увагу на неї.

- Все життя? – Герман дивився за тим, як відчиняю шафку і дістаю для кішки корм.

- Боюсь настільки мене не вистачить, - відповіла йому.

- А що у тебе на вечерю? – він втягнув носом аромат котячого корму. Мушу визнати, що у мене самої від запаху дорогих консервів рот наповнився слиною.

Вагітний організм просто волав від голоду. А вибрики токсикозу підкинули ідею спробувати Тутсину їжу на смак. Боюсь, якби не Герман і його пильний погляд, я б так і зробили. Я вагітна, мені можна.

Але замість того відчинила холодильник, і витягнула банку з персиками. Ввечері мене знову потягнуло на них.

- Ти знущаєшся? – чоловік підхопився і відтіснив мене від холодильника, зазираючи туди. – В тобі росте моя дитина, і ти годуєш його цим?

- Віддай, - мені стало образливо. Знав би він як дорого мені ті персики обійшлися.

- Тільки не реви, - Герман відпустив банку, яку майже вихопив з моїх рук. Зітхнув. – Сядь, уже, супервуман.

Я покірно всілась за стіл, і дістала нарешті таку бажану половинку фрукта.

Тим часом нахаба взявся хазяйнувати на моїй кухні. Здавалось він тупо робить ревізію моїх запасів. Але я помилялась. 

Сил сперечатись у мене забракло. А Герман продовжував дивувати. Він безпомилково знайшов картоплю  і заходився її чисти. Навіть мій батько не опускався до такої роботи – його стелею був плов. І юшка, коли ми їздили на рибалку.

Блондиниста ж нахаба впевнено тримала в руках ніж, тонко зрізаючи шкірку з картоплин.

У мене стався культурний шок. Пам’ятаю, як Ростислав страждав, коли я просила його поставити воду на макарони. Він не знав в якій каструлі це робити, скільки води лити і що робити з суцільною розвареною масою в каструлі далі.

На моєму довгому віку це був перший чоловік, що поводився на кухні впевненіше за мою маму.

Герман ввімкнув газ і поставив варитися картоплю.

- Смажене тобі не корисно, - пояснив він. – Але судячи з того набору продуктів, що є...

Доказувати він не став, засунувши голову в морозилку, і щось там шурував, дістав якийсь пакетик, який би я не могла ідентифікувати за давністю зберігання, понюхав і викинув у смітник.

- Давай я сама, - мені стало ніяково. Герман зміг мене вибити з колії своєю поведінкою. Що я за господиня така, коли малознайомий чоловік хазяйнує у мене, а я сиджу і витріщаюсь на це як на сьоме чудо світу.

- Встигнеш ще, - він так і не дав мені перехопити ініціативу. Дістав заморожене м’ясо і вкинув його в мікрохвильову. Поки там розморожувалось м’ясо, Герман встиг почистити моркву і цибулю. Працював він так швидко, що здавалось це якась магія. Навіть Тутсі благосклонно на нього позиркувала, коли зрозуміла, що давати їй копняка ніхто не збирається.

В процесі шинування овочів, Герман не забував молоти язиком всяку дурню.

- Я читав що харчування має бути збалансованим, тобі потрібно білок і омега жирні кислоти. Завтра привезу тобі рибу, сподіваюсь ти любиш лосося? І ще варто ввести  в раціон гарбуз, зараз саме сезон, в них каротину більше ніж в моркві. До речі хто такий той Ростислав?

 За час розмови, а точніше монологу про користь продуктів, Герман все порізане закинув на пательню, і додав туди дрібно посічене м’ясо. Все зашкварчало, в кухні стало відчутно тепліше.

Я ж ледве не застогнала від необхідності щось йому пояснювати. Нащо я взагалі про Ростика згадала? Може тому, що той так само терпіти не міг Тутсі?

- Колишній чоловік, - видавила я. – Він не дозволяв завести мені кошеня. Тутсі мала бути компромісом.

Я співчутливо зиркнула на лису кішку. Ростислав її ненавидів, так само як і все інше в цьому житті. Один раз навіть зламав ніжку сильним ударом ноги.

- Колишній-колишній? – блондина турбувало очевидно тільки це. А  я не збиралась ділитись з ним всіма жахами свого минулого сімейного життя.

- Абсолютно.

- Ну слава Богу, бо я вже подумав, що доведеться конкурувати.

- Боїшся конкуренції?

- Я? Не сміши, я один такий прекрасний і неповторимий на цім світі. Але вас жінок сам чорт не розбере, вчепитись в якийсь непотріб і стверджуєте, що то ваша доля.

- А вже було подумала, що ти так тут розстарався, що справити на мене гарне враження, - я кивнула на плиту, де булькало і шкварчало, змушуючи мій шлунок жалібно кавчати.

- Це? – Герман побував картоплю н готовність виделкою. – Тут поєдналось дві складові, - він зливав окріп з картоплі і продовжував говорити. – Я люблю готувати. За першою освітою я кухар, не знала? – в картоплю полетіло масло, і Герман закотивши рукава дорогої сорочки став робити пюре. Я ж замилувалась неочікуванно сильними руками з напнутими венами. Є щось в цих діях сексуальне. До щік прилила кров, в оті стало сухо як пустелі. Герман, не звертаючи увагу на мій стан говорив далі: - А по-друге, я повинен дбати про свого сина. Якщо вже ти сама цього робити не встигаєш.

Він наклав в тарілки картоплю. Виклав зверху рагу, і посунув одну порцію мені.

Заради такої смачної вечері я готова змиритись з його компанією, і теревенями, що одночасно охоплювали два полючи – турботу за дитину і відверте самолюбування собою.