Герман
Зранку я разів з сто себе питав, якай ґедзь мене вкусив. Ну їй Богу, краще б цигарку запалив, останню. Замість того погромив меблі, отримав фінгал під оком – а мені ще своїм фейсом перед інкубатором з моїм сином світить. І купу неприємностей теж отримав.
Заїхав до слідчого, що вів справу, з надією, що справу закриють.
Я вирішив, що розвивати конфлікт з тим придурком, що потрапив мені під гарячу руку то повна дурня. Ну не мені, серйозному дядьку, без п’яти хвилин батьку, зараз вв’язуватись в якісь ігрища з судами.
Нехай перекачана тестостеронова туша була сто разів не права, нехай я його трішки підштовхнув на бійку, але ну з ким не буває? Випустили пару, потягали одне одного, нічого не покалічили і на тому розійдемось. Кожен при своєму.
Тому я поїхав щоб відкликати свої покази, і написати заяву, що претензій до хлопця не маю.
Слідчим виявився мій старий знайомий, з яким я вчився в одній школі, чому я теж зрадів. Не чужі люди, домовимось.
Сергій Шуліка з школи майже не змінився. Всі ті самі три вершка від горшка, лиш з’явилось черевце, масивна сивина, і насторожена перевага в погляді.
Ми обмінялись підходящими випадку вітаннями. Поговорили про те про се. А потім Шуліка мене роздосадував:
- Справу ми закрити все одно не зможемо, як не крути.
- У мене претензій немає, - я щиро не розумів в чому річ. – Нападник вже на волі, як я зрозумів, то в чому власне проблема?
- А проблема в Євгенії Андрієць, - спершу мені здалось, що я не розчув. Ну думаю я про білявку увесь час, не дивно що мені її ім’я кругом чується.
- Перепрошую? Не розчув...
- Кажу Андрієць, адвокат Остапенка, - Сергій якось невпевнено ковзнув в кріслі. – Стерво ще те.
- Чий адвокат?
- Гер, ти б на МРТ сходив, тебе вчора по ходу непогано приклали, рано ти заяву приніс, - слідчий акуратно при двинув на край столу аркуш паперу з моїми поясненнями. – Ти почекай, я зараз тобі постанову на СМЕ роздрукую.
- Ти знущаєшся? Я ж сказав, що мені не треба розвивати цю тему.
- То тобі не треба, але Андрієць все що завгодно розів’є, та так, що обдеруть тебе як липку. Ще й строк отримаєш.
- Та не гоні, - я удавано розсміявся. І тут же зморщився від болі в носі.
- Повір, ти просто не знаєш, з яким злом зіткнувся.
- Ну а цьому еее.., - тикнув пальцем на справу.
- Остапенку, - підказав товариш.
- Остапенку. Воно оце все треба?
- Ну якщо він зв’язався з Андрієць, то певно налаштований іти до кінця.
Я пом’яв в руках темні окуляри, які зняв в кабінеті.
- Влаштуй нам очну ставку, - запропонував слідчому.
- Ти серіалів передивився? З якого дива я це буду робити до результатів експертиз?
- Сірий, зроби це сьогодні, і справа розсиплеться, я гарантую.
- Ти такий впевнений, що я аж заінтригований, – Сергій вийняв з столу пачку цигарок, і відчинивши вікно, запалив.
У мене скрутило все в середині від бажання теж запалити. Як можна бути такою мерзенною людиною, щоб пхати собі в рота цигарки при чоловіку, що відчайдушно намагається покинути?
- Будеш? – впіймавши мій погляд, Сергій простягнув мені пачку.
Спокуса досягла апогею, але я вперто мотнув головою.
- Кидаю.
- Ааа, кинути просто, як там у класика – я сто разів кидав.
- А я вперше.
- Тоді послухай гуру, - Шуліка нахабно випустив цівку диму. – Кидати треба або різко, викинувши цигарки і згадки про них, - нічого нового він не повідомив. – Або поступово. Зменшуй кількість цигарок, і легше перенесеш відмову.
В цих словах, як мені здалось, є якесь зерно істини.
- Різкий кидок це стрес для організму, таке не кожному вдається, - Шуліка погасив недопалок. – Тут сила волі треба.
- От чого, чого, а сили волі у мене ціла купа, - запевнив я товариша.
А сам подумав, що якщо замість пачки цигарок я випалю лише десять штук, то нічого ж страшного не станеться. А я зменшу дозу, а потім ще і ще... По-моєму, чудовий план.
- Ще Карра послухай, - продовжував ділитись досвідом Сергій. – Книга називається - Легкий спосіб кинути палити. Або купи собі нікотиновий пластир і не парся.
- Дякую, - я кивнув, врахувавши всі поради. – То як там щодо зустрічі з тим Остапом і його адвокатом?
- Гаразд, я зв’яжуся з ними. – погодився нарешті Шуліка. – Але не плекай великих надій. Андрієць уперта, як баран.
Я переможно усміхнувся. Є у мене козир в рукаві.
Я вийшов в коридор, і вловив в суміші ранкових запахів щось знайоме. Так, що у мене навіть волосинки на зап’ястках дибки стали. Але скільки не озирався, так і не помітив джерело аромату.
Додому я не поїхав. Справ у мене навіть зранку було чимало. Окрім клубу, який жив вночі. У мене ще було два кафе. І хоч формально кафе перебували у віданні адміністраторів, та я звик контролювати все. Тому поїхав по точках, перевіряти готовність до відкриття.
Замріявся, що як народиться син, я відкрию ще один заклад. Великий сімейний ресторан. З дитячим майданчиком, з кімнатами для дитячих свят... Може навіть клуб продам, і повністю перекваліфікуюсь на поважного ресторатора. Буду контролювати як печуть піцу і готують салат Цезар....
#3881 в Любовні романи
#1811 в Сучасний любовний роман
#728 в Сучасна проза
Відредаговано: 10.01.2022