6 Євгенія

Коли я купувала квартиру в новобудові очікувала багато – затишну кімнату, чепурний дві і приємних молодих сусідів. Але реальність виявилась далека від райдужних надій. Більша половина квартир  в під’їзді була незаселеною. Від того навколо віяло пусткою.

Квартири тут були не просто порожні. А фактично недороблені – голі стіни і бетонна підлога. І висока вартість нерухомості практично помножувалась в двоє, бо доводилось з нуля займатися облаштуванням житла.

З сусідніх квартир увесь час долинали звуки ремонту. Не встигав один сусід закінчити пиляти, штукатурити і штробити, як починав інший.

Але навіть так в цьому безкінечному потоці будівельного шуму заселялись люди в квартири не часто. Приміром, на моєму поверсі жила тільки я.

Луна неприємно відбивалась від стін. Після пережитого насиченого дня було навіть якось моторошно. Серце ні з того н із цього розгепалось в грудях. І заспокоїлась я тільки тоді, як масивні залізні двері квартири були зчинені на всі повороти замка.

- Маууу, - під ноги викотилась Тутсі, вимагаючи уваги і їжі.

- Скучила? – погладила свою незмінну подружку по лисій голові, та прищулила вуха, ловлячи мордочкою розсіяну ласку, і потерлась об ноги.

Я пішла на кухню, попутно вмикаючи світло  в кімнаті. Темрява мене сьогодні чомусь напружувала. Як на зло люстра в кімнаті почала блимати, і довелось її вимкнути. Очевидно треба замінити лампочку. От вам  і гарантія на п’ять років, а по факту пропрацювала енергозберігальна лампа лише рік.

Дістала корм для кицьки. Сполоснула тарілку. Витягнула ніжний паштет – Тутсі терпіти не може брудний посуд і не їсть все підряд. Вся  в мене.

Тільки після цього зазирнула в холодильник. Під вечір токсикоз вгамувався, і прийшов всесвітній всепожираючий голод. Особливо хотілось консервованих персиків.

Їх у мене звісно не було. Була діжонська гірчиця і пікулі. Бо вчора моя душа бажала бутерброд з шинкою і цими самими пікулями, від яких сьогодні якщо не нудило, то їсти їх точно не хотілось. Хіба що одну квасолинку...

Так собі роздумуючи, я спіймала себе на тому, що вже вгризаюсь в здоровецький бутерброд, в якому з корисного лише гілочка руколи.  І ту я все ж викинула, бо вона мені чомусь не сподобалась.

Сил зупиняти свій організм у мене не було ніяких. Але пообіцяла сама собі, що обов’язково з наступного дня у мене буде тільки здорове харчування.

Суп собі зварю. Або кашу. До речі ж каша...

Я кинулась до мультиварки, згадавши що зранку на відкладений старт поставила гречану кашу.

Душа хотіла консервних персиків і суп-харчо. При чому я  б не відмовилась, якби ті персики хтось поклав прямо в суп.

Але мусила поїсти гречку, і з тугою подивилась у вікно. Ех, був би чоловік, тут би  я його і поексплатувала на повну – збігав би в магазин, купив мені тих персиків. Але ніт – не треба мені нічого, якщо до купи з цим буде якийсь чоловік.

Тутсі застрибнула до мене на коліна задоволено облизуючись. Тут я її розуміла як ніхто. Сама відкинулась на стільці, ледве дихаючи.

- Тепер ванна, - повідомила кішку я.

Ванну Тутсі не любила, зиркнула здоровецьким очицями як я йду набирати воду і, зневажливо помахуючи хвостом, втекла у кімнату.

Отримавши порцію релаксу я засіла за роботу. Треба було вичитати підготовлений помічницею позов, підшукати актуальну практику по незавершеному будівництву, розібратися з екстрадицією українських громадян з Молдови...

Я звикла працювати вечорами. Вдень зазвичай часу на вдумливе вивчення чогось нового у мене не вистачає – треба їздити між судами, консультувати  клієнтів, про щось домовлятися, роздавати вказівки помічникам... А от вечір у мене проходить в такому собі симбіозі саморозвитку і медитації.

Телефон озвався гучною мелодією, коли на годиннику перевалило за одинадцяту.

Незнайомий номер мене не здивував, тільки роздосадував. Клієнти часто телефонували в неробочий час, чомусь вважаючи, що адвокат, як той піонер, завжди готовий відповідати на їх питання чи бігти виручати з халепи.

Кілька секунд роздумувала – підняти слухавку, чи зателефонувати самій завтра.

Раніше б навіть не задумалась – озвалась відразу. Я тоді трималась за кожного клієнта, навіть за пришелепуватих, неадекватних і дурних, все було ні почім, якщо вони були здатні оплачувати мою роботу. Зараз часи змінились.

Настирний дзвінок повторився. Я зітхнула натиснула зелену кнопку.

- Євгенія Віталіївна? – дуже ввічливо запитав співрозмовник. – Це Вадим Остапенко, пам’ятаєте?

Напрягла всі звивини, щоб пригадати хто це. Прізвище здавалось мені чимось знайомим.

- Так, - відповіла хлопцеві, вирішивши, що пригадаю хто він по ходу розмови.

 - У мене проблеми, мене затримала поліція, - почав пояснювати той.

Я задушила в зародку стогін. Ненавиджу свою роботу в такі моменти.

- Тисячу доларів, - вислухавши сумбурні пояснення клієнта, назвала свою ціну. – Гроші вперед.

Посподівалась, що сума мого гонорару трішки його збентежить, і він від мене відчепиться.

- Гаразд, - легко погодився Вадим.

- Це за сьогодні, - знахабніла я.

- Як скажете. Скиньте картку, вам зараз перерахують.

Діватись було нікуди. Мусила одягатися, фарбуватися і тупати на парківку. В процесі зборів прийшли гроші.

Я позіхаючи завела двигун і виїхала на вулицю.

Зате пригадала хто такий той Остапенко – рік тому була справа по ДТП. Справді не бідний клієнт, і не надто розумний. Навіть не дивно, що зрештою його затримали за бійку в якомусь клубі. Дивно, що бійка сталась до півночі, коли по ідеї контингент в клубах ще має бути більш-менш при тямі.

Біля відділку поліції мене чекала група підтримки затриманого. Субтильний типчик з наяложеним гелем волоссям і заревана дівиця з такими великими цицьками, що у мене виникло співчуття до її хребта.

- Ви його витягнете? – з надією запитала дівуля.

Я запевнила її з товаришем, що з їх Вадимом все буде добре.