2 Євгенія

Який приємний обід у мене був. Почати з того, що у мене взагалі з’явились обідні перерви. Я буквально примусила себе відкладати всі справи і йти через дорогу від офісу в торговий центр, де було кафе з комплексними обідами. Я стільки грошей вклала в свою мрію, що мала тепер триматися за нею обома руками. 

Правильне і регулярне харчування тепер мій обов’язок.

А після обіду я не втрималась і зазирнула в магазин дитячого одягу. Довго перебирала крихітні футболочки, шапочки і повзунки. Ледве не надавала собі по руках, щоб не почати скупляти його все відразу. Он ту рожеву і жовтеньку розпашонку, і м’якенький плед з пончиками, і брязкальце.

Як же мене несло і я кайфувала від цього відчуття. Моя дитина скоро з’явиться на світ. Моя донечка. Моя принцеса. Але я стримувала свої пориви – десять тижнів, ще дуже рано щось купувати. Гнала від себе негативні думки, що може щось не вдатися. Та все одно, як стара забобонна тітка переконувала себе не купувати дитячих речей заздалегідь.

Я зателефонувала в йога-центр  і домовилась про пробне зайняття для майбутніх мам на наступному тижні.

В мрійливому настрої перейшла дорогу, нехочи повертаючись до офісу. Справ було багато, людей, здатних їх вирішити – мало. А мені хотілось спати. Вже два місяці постійно хилило  в сон.

Від прочиненого віконечка МАФу з кавою на виніс потягнуло свіжезмеленими ароматами.

І мій обід попросився на вихід. Я пришвидшила крок. І глибоко дихаючи, щоб втамувати нудоту, щасливо усміхнулась. У мене справжнісінький токсикоз і мене нудить від кави.  Я найщасливіша жінка в світі.

- До вас клієнт, - усміхнулась помічниця, коли я вже і сама помітила чоловіка на дивані для прохачів.

Зиркнула на бороданя в шкіряній куртці. Спробувала пригадати розклад – ніхто не записаний на цей час. Кивнула, запрошуючи чоловіка пройти в кабінет.

Я кинула сумочку на крісло, взялась за ґудзики на плащі.

- Не впізнаєш мене? – запитав клієнт, знімаючи чорні окуляри.

- А маю? – панібратський тон мене відразу відштовхнув. Але професійна усмішка ще трималась на губах.

Окинула оком худу фігуру, в розстебнутому комірі сорочки тирчали грубі сиві волосини, дорогі штани явно бовтались на стегнах відвідувача, і шкіряний пасок погано рятував ситуацію.

Обличчя не молоде, на чолі глибокі горизонтальні зморшки, ніс зламаний, очі... Колючі, хижі очі вбивці.

- Ну ти і сука, - чоловік сів в крісло для відвідувачів, і усміхнувся. Чи то з захватом, чи з загрозою. Я була не впевнена чи варто мені сідати на своє місце, чи краще вийти в коридор і відразу викликати охорону. Схилялась до другого варіанту.

- Попрошу вам залишити мій кабінет, - я вказала чоловіку на двері.

- Я піду, адвокатесса, - він ледве не виплюнув це слово. –Але ти пам’ятай, я повернувся. Я особисто зайшов, щоб ти не спала ночами, і чекала коли я прийду. Володимир Піщаний прийде за тобою, - він ще раз вдоволено усміхнувся, коли я нарешті його впізнала. Мабуть,  в моїх очах щось таке мелькнуло, що дуже потішило паскуду.

- Ти мав сидіти п’ятнадцять років, - без емоційно відповіла я.

- Гроші творять дива, - він відійшов до дверей. – Не всі такі принципові як ти, - Піщаний начепив на носа окуляри. – Та я добре пам’ятаю тих, хто зруйнував моє життя. Тепер моя черга віддячити.

Він вийшов, але в кабінеті ніби стало холодніше. На дерев’яних ногах я пройшлась до свого крісла. Сіла і поклала руку на живіт.

Як же не доречно. Як невчасно цю почвару випустили на волю.

Володимир Піщаний був моєю першою справою. Педофіл, садист, тиран, і брат впливового бізнесмена. Всі адвокати що брались представляти інтереси потерпілої сторони через деякий час зливались. Їх перекупляли і залякували. Альбіна Піщана прийшла до мене в зневірі. А  я зрозуміла, що це мій шанс заявити про себе.

Я робила роботу за всіх – і за прокурорів і за суддів. Всі докази, що надавались в суд, ледве тримались купи, і справа йшла до того, щоб Володимира виправдають. Я витягнула цю справу, і зробила все, щоб садист сів за грати.

Цей процес зробив мені імідж адвоката з залізною хваткою. Дійсно чесного і непідкупного. Принципового і того, що втягне навіть безнадійну справу.

Я важко зітхнула. Нічого мені Піщаний не зробить. Це все пусті погрози. Авжеж, я в безпеці.

І тільки-но я сіла до комп’ютера, щоб відкрити недороблений позов, як двері знову відчинились. Мимо волі мої нутрощі стиснулись, а перед очима повстали фото Альбіни з розбитим обличчям. Її біль я розуміла, як ніхто інший.

Повільно випустила повітря через ніс. Це не Піщаний.

Цього разу в кабінет протиснувся зовсім інший незнайомець. І я усміхнулась, як і повинна зробити при зустрічі з потенційним клієнтом.

Світловолосий, з вигорілими на сонці короткими пасмами, чоловік повільно обдивився кабінет. Не знаю, що він хотів там побачити – але є такі люди які прискіпливо вивчають мої дипломи, грамоти і сертифікати, і тільки потім переходять до справи.

Я теж глянула на білі стіни, з картинами Єгипту і фіолетовими орхідеями в золотій рамочці, бежеві меблі, Феміду на шафі...

- Контингент тут у вас, - чоловік зітхнув. Очевидно зіткнувся з Піщаним в коридорі.

Я знизала плечима, не найстрашніший з моїх клієнтів. Та і взагалі в СІЗО і не такі привабливі люди бувають, але робота є робота. А  я не дуже перебірлива.

- Я можу чимось допомогти? – не вступаючи в полеміку запитала у відвідувача.

- Можете, - він присів в крісло, дозволяючи роздивитися його породисте обличчя. Очі з зеленими і золотими крупинками, що вивчали мене так, ніби дірку пропекти хотіли, довгі пухнасті вії, скульптурні вилиці. Красивий, і знає про це. Сидить зараз в кріслі і фактично, скоріш за, все милується собою. Не люблю такий типаж самовдоволених чоловіків. Чоловік подався до мене ближче, і проникливим тоном попросив: - Зробіть послугу. Не працюйте більше з відвертими кримінальними елементами.