13

Ільве зникла з вулиць Трабзона так само швидко, як і з'явилася.

Люди говорили, що чоловік забрав її до Стамбула, а Гьокхан зціплював кулаки, не маючи жодного поняття, де вона і що з нею.

Жахіття в його снах змінилися іншими видіннями. Хтивими. Болісно солодкими.

І він не хотів прокидатися.

Бо тільки уві сні вона була поруч.

Лише там він був вільний від обов'язків і ворожнечі. Лише там міг дозволити собі бути з нею.

Він пробирався до Кочарі, ховаючись, наче злодій. Намагався дізнатися хоч якісь новини про неї.

Та тут її ім'я стало забороненим.

Його не вимовляли вголос.

Гьокхан наймав людей, віддаючи останні заощадження, щоб вони шукали її в Стамбулі.

Але Ільве ніби розчинилася.

Зникла.

І тоді його почало поглинати божевілля.

Він боявся, що скажені Кочарі щось із нею зробили. Вбили. Замкнули десь, не даючи можливості жити.

Так минали дні.

Він метався кімнатою, безцільно блукав вулицями, не знаходячи собі місця.

Ні живий, ні мертвий.

Наче тіло, з якого вирвали душу.

А потім він побачив Аділя і Гьозепа.

Двоє кузенів усміхалися, роздаючи їжу та приймаючи вітання.

Люди щиро раділи народженню племінника Кочарі.

Гьокхан втягнув голову в плечі, намагаючись залишитися непоміченим.

— Передавайте найщиріші вітання сестрі та зятю, — радісно сказала якась стара, приймаючи свою порцію.

— Дай Боже, щоб хлопчик виріс сильним і здоровим. На радість батькам. Тепер їхня сім'я стала повною.

Далі він уже не слухав.

Ноги раптом стали ватяними.

Перед очима потемніло.

Як?

Як вона могла залишитися з тим чоловіком?

Як могла пробачити його брехню?

Чи це він сам себе обманював?

Так.

Саме він.

Ільве просто використала його.

А потім, певно, довго сміялася з дурня, який повівся на її чари.

— Клянусь, це море вийде з берегів, і я скину його вам на голови... — хрипко прошепотів Гьокхан, осідаючи на землю.

А потім, здригаючись від ридань, намагався вирвати кляте кохання зі свого серця.

Відірватися від неї.

Забути.

І знайти порятунок у порожнечі