7

Шериф скинув смс: як завжди — адреса, пароль. За хвилину прийшло зарахування коштів. Хоч місії, які давав йому господар, були неприємними, той турботливо допомагав чим міг: підстраховував грошима, союзниками, зброєю та зв'язками.

Оминувши кілька кварталів, Гьокхан зупинився біля дверей прокуреного бару. Заклад виглядав настільки занедбаним, що він подумки пообіцяв собі викинути взуття, у якому був зараз.

Серед майже порожнього залу за столиком самотньо сидів чоловік.

— Це море вийде з берегів, — сказав Гьокхан пароль.

— Радий зустрітися, — підвівся чоловік, простягаючи йому руку.

Його очі бігали, він нервово потирав долоні, а на лобі застигли краплинки поту, наче він хворів або йому було зле.

— Гьокхан, — представився він першим.

— Мурад, — відповів чоловік.

— Ти знаєш, що повинен зробити? — спитав його Гьокхан.

— Зламати серце Кочарі.

— Я проконтролюю, — попередив його Гьокхан.

— Спершу гроші, — заметушився чоловік.

Гьокхан залишив на столі кілька великих купюр.

— Аванс.

Подивившись, як той метушливо хапає нещасні копійки, за які продав свою совість, Гьокхан скривився й поспішно покинув місце зустрічі.

Добре, що сьогодні в нього ще був час пошукати її.

Однак скільки б він не блукав ринком, не звертав у провулки — ніде не бачив незнайомки.

Втративши надію, він розвернувся в напрямку маєтку Фуртуна, коли побачив, як вона щасливо несеться йому назустріч. Її руки, обвішані сумками з одягом, явно потерпали від ваги, але, здається, вона цього навіть не помічала.

— Знову ти, — посміхнулася вона, зупиняючись біля нього й підводячи голову вгору, адже була нижчою на зріст.

Вона якийсь час розглядала його з цікавістю, наче він був піддослідним перед експериментом. Потім поставила пакети на землю і з одного з них дістала маленький згорток.

— Дякую, що впіймав, — сказала вона, всовуючи йому пакунок у руки, і рушила далі.

І він знову дивився, як вона зникає.

— Чекай, — прошепотів він. — Чекай! — крикнув, наздоганяючи.

Його рука обережно перехопила її передпліччя, не завдаючи болю й не намагаючись налякати. У її очах майнуло здивування, брови здивовано піднялися.

— Як тебе звуть? — спитав він.

— Ільве. Ільве Кочарі, — посміхнулася дівчина.

Його рука розтиснулася.

Він дивився на неї, як на найстрашніший гріх, але, здається, вона не помітила змін у його обличчі.

— А тебе? — запитала вона.

— Гьокхан.

— Просто Гьокхан? — перепитала дівчина.

Він кивнув, ледве стримуючись, щоб не зробити щось жахливе. Те, що переслідуватиме його в кошмарах.

— Рада була познайомитися, але мені вже час. Трохи поспішаю.

І вона знову полинула крізь натовп, у якому невдовзі загубилася.

А він стояв, дивлячись услід молодій жінці, яка була серцем Кочарі. Серцем, яке він збирався вирвати з їхніх грудей.