6

Місією Гьокхана було стати тінню Есме. І він покірно нею став, слідуючи за дружиною Шерифа мовчки, не потрапляючи їй на очі та доповідаючи про все господарю. Він не ставив запитань, навіщо той переслідує жінку, яка була його дружиною. Просто виконував свою роботу.

Часом Шериф давав йому й інші завдання, які подобалися ще менше, але Гьокхан знову мовчки робив усе необхідне. Сам викручувався з лап поліції, сам знаходив потрібних людей, сам лікував свої рани.

Шериф зателефонував йому вранці. Щасливий. Занадто щасливий, щоб усе було добре.

— Добрий ранок тобі, мій Гьокхане. Не розбудив? — енергійно запитав він.

— Не спиться, — коротко відповів хлопець.

— Чудово. Слухай уважно. Ти ж пам'ятаєш наших любих Кочарі?

Гьокхан мовчав.

— Значить, пам'ятаєш. Ну так от, пора. Пора їм відчути на собі помсту Фуртуни.

Голос Шерифа у слухавці звучав моторошно. Як ніколи раніше. Гьокхан навіть із недовірою відняв телефон від вуха, ніби намагаючись переконатися, що йому не почулося.

— Що я маю зробити?

— Спали їх. Зроби їм боляче за мене і за мої муки тут. Життя тікає повз мене, поки вони готуються до свята. Нехай столи, які вони планують накрити на весілля, стануть поминальними, мій Гьокхане. Нехай вони ридають.

— Я тебе почув.

Він скинув виклик, втомлено потер обличчя долонями й поплівся на вулицю. Там думалося легше.

Та не встиг він вийти з невеликого добудованого приміщення, де жив останні кілька років, як побачив Есме, що знову кудись поспішала.

— Ця сім'я моєї смерті хоче, — важко видихнув він.

Есме бігала ринком, зупиняючись то тут, то там. Вела неспішні розмови, і Гьокханові починало ставати нудно. Він розглядав ряди людей, обличчя яких уже знав напам'ять.

Аж раптом побачив щось нове.

Вона йшла вулицею швидко, наче маленький вихор, граційно оминаючи людей. Струнка. Із пронизливими блакитними очима на світлому обличчі, прикрашеному ніжною усмішкою.

Ця усмішка вибивала землю з-під ніг.

Дівчина раптом завмерла просто навпроти нього, буквально на відстані витягнутої руки. Її погляд зупинився на комусь у натовпі, ніби вона побачила щось безцінне.

І в ту ж мить Гьокхан відчув, як усередині щось болісно кольнуло.

Образливо. Неприпустимо.

Він подумки смикнув себе, намагаючись вирватися з дивного заціпеніння.

Ніколи. Ніколи ще ніхто не привертав його увагу настільки сильно.

Гьокхан на мить заплющив очі, щоб перевести подих, а коли відкрив їх знову, побачив, як дівчина буквально тоне в обіймах Есме.

— Ільве...

Він почув ім'я, що зірвалося з вуст жінки.

І дивився, як уже за мить ніжна дівчина стріляє блакитними блискавками погляду, розрізає натовп, мов гарячий ніж масло, і тягне Есме за собою.

Гьокхан рушив слідом.

Як завжди.

Як тінь.

Та цього разу ним рухав не обов'язок.

Його пожирала цікавість.

Він чекав надворі. Минула година. Потім друга. Але жодна з жінок так і не вийшла.

І тоді він буквально увірвався всередину.

Саме в цей момент двері відчинилися, і назустріч йому вискочила Ільве.

Вона врізалася просто в нього.

Гьокхан машинально підхопив її, перекриваючи шлях до виходу.

Дівчина щось говорила, вибачалася чи дякувала, але слова не доходили до його свідомості.

Він відчував лише тепло її тіла під своїми долонями.

Бачив її обличчя.

Бачив бездонні блакитні очі.

І відчував, як шалено б'ється його серце від цієї випадкової близькості.

За мить Ільве виплуталася з його рук і поспішила геть.

А він так і залишився стояти на місці.

Проводжаючи її поглядом.

Першу дівчину, якій вдалося розтопити кригу на його серці.