5

Ільве йшла вуличкою в бік ринку, радісно й щиро вітаючись із перехожими. Сьогодні вона була найщасливішою. Мурат мав прийти офіційно просити її руки, брати метушилися вдома, готуючись до такого важливого свята, і вона була їм за це вдячна.

А сама поспішала до однієї з крамниць по найважливіше — одяг для такого особливого дня.

Серед натовпу людей її чіпкий погляд вихопив знайоме обличчя давно втраченої подруги.

— Есме! — не вірячи власним очам, вигукнула вона.

Молода жінка, яка зараз, як чула Ільве, ще й очолювала Фуртуну, повернула голову на крик.

— Ільве... — самими губами прошепотіла вона, не вірячи власним очам. — Ільве.

Есме повторила це вже голосніше, протискаючись крізь натовп, а тоді підбігла й міцно обійняла її, як колись давно.

— Коли ти... Коли ти повернулася? — змахуючи поодинокі сльозинки, запитала Есме. — Як давно я тебе не бачила.

— Нещодавно, — тихо відповіла Ільве, помітивши, що кілька цікавих зівак уже прислухаються до їхньої розмови. — А знаєш що, Есме Чавуш? Ходімо вип'ємо чаю, як у старі добрі часи.

І, підхопивши під руку "майже колишню" подругу, Ільве потягнула її за собою.

Вони сховалися подалі від чужих очей і вух. Розглядали одна одну, наче бомбу сповільненої дії в руках Гьозепа.

Зрештою першою здалася Ільве.

— Як ти?

Слова вирвалися з неї хрипко й уривчасто. Вона дивилася на змарніле обличчя красивої жінки, на очі, в яких більше не світилося щастя, і боялася почути відповідь.

— Живу молитвами, щоб час ішов повільніше і я ще не скоро побачила Шерифа, — гірко всміхнулася Есме.

— Амінь, — відповіла Ільве, накривши її руку своєю.

— Кочарі...

Одне слово. Єдине, що вона сказала. Але скільки всього в ньому ховалося.

Ільве знала. Бачила на власні очі ту пристрасть і силу кохання, яким, якщо чесно, навіть заздрила. Мурат був хорошим, але вона ніколи так не горіла. Певно, не всім дано так любити.

— Він тримається. Йому важко, але він тримається. Ти ж його знаєш.

Есме кивнула — собі, своїм думкам. Певно, як і Ільве, перенеслася кудись у минуле, де юною тонула в коханні, сподіваючись, що так буде завжди, аж поки не розбилася об гостре каміння життя.

Вони пили чай мовчки. Не було слів. Надто багато сліз вони обидві пролили колись. Надто багато хорошого пам'ятали. Надто довго були далеко одна від одної.

— Мені пора, — сказала Ільве.

Її блакитні очі зазирнули в темні провалля очей Есме.

— Я рада була тебе бачити. І я досі вірю тобі.

Есме здригнулася, наче від удару.

— Віриш? — перепитала вона, відчуваючи, як тягар зрадниці повільно сповзає з її плечей.

— Вірю, — запевнила Ільве. — Ти не зрадила б його. Не стала б ні тоді, ні зараз, ні ніколи.

Есме несміливо всміхнулася й провела подругу поглядом. На серці стало трохи легше.

А Ільве поспіхом вибігла з кав'ярні, шукаючи в сумочці телефон. Гьозеп, мабуть, уже весь маєток догори дриґом перевернув, хвилюючись через зниклу сестру.

— Ай! — скрикнула вона, врізавшись у когось.

Високий темноволосий юнак підхопив її, не дозволивши впасти.

— Дякую, — швидко промовила вона.

Її очі лише на мить ковзнули по його обличчю, після чого вона виплуталася з його рук і поспішила далі.

Їй уже не було видно, як він завмер на місці, стискаючи й розтискаючи кулаки, наче намагався втримати відчуття її дотику або схопити її знову.