4

Він довгий час ріс у сиротинці серед собі подібних, і життя тоді здавалося таким, як у всіх. А потім прийшла вона… Заріфе Фортуна — статна жінка з пронизливим поглядом, який не кожен міг витримати, зі стиснутими губами і гордою ходою, що кричала про владу.
— Це ти, Гьокхан? — спитала вона, скривившись.
— Я, — тільки й кивнув юнак.
— Шериф Фортуна, знаєш такого?
— Знаю, — підтвердив він.
У пам’яті спливали короткі листи і подарунки від майже забутого чоловіка — єдиного світлого промінчика в житті хлопця.
— Я його невістка. І ти тепер наш.
— Що? — не зрозумів хлопець. Його чорні очі дивилися на жінку, і він не міг збагнути, жартує вона чи це сон.
— Ти підеш зі мною. Станеш нашим названим сином у сім’ї Фортуна. Так захотів Шериф.
Заріфе виконала волю молодшого брата покійного чоловіка — хлопця, з яким вони були майже ровесниками, і який став тим, хто окропив свої руки кров’ю вбивці її кохання. Вона не розуміла, навіщо йому цей малий, дивилася на нього, мов на комаху, що буде плутатися під ногами, однак порушити обіцянку не наважилась.
— То що, ти підеш? — спитала вона.
— За Шерифом — хоч у пекло, — підводячись, сказав Гьокхан.
Його темні кучері і впертий, палаючий погляд викликали у Заріфе спогад. Однак вона швидко відігнала цю думку. Бути такого не могло. Хоча…
— Скільки тобі років, хлопче?
Тоді йому було шістнадцять, і його життя змінилося з легкої подачі сім’ї Фортуна.
Однак життя з ними ламало його. Він бачив, як Оруч і Ісмаїл ростуть у затишку і любові трьох самотніх жінок, а він так і залишився сиротою в будинку, повному людей.
І тільки листи Шерифа досі були єдиним добром, хоч у них частіше були накази, ніж тепло. Але він звик — виконував їх як плату за всі ті роки, коли Шериф йому допомагав, хоч і здалеку.
І саме тоді, у шістнадцять років, у його серці посилилася образа, а згодом і ненависть до Кочарі — людей, які посадили за ґрати єдину людину в усьому світі, якій він, Гьокхан, був потрібен.