3

В’язниця вкрала у їхнього брата Аділя два роки життя, кохану і можливість попрощатися з мамою. Брат довго горював на її могилі, намагаючись отримати від сирої землі те тепло і ласку, які давали мамині руки. У Ільве розривалося серце, коли вона залишала його, але життя тривало.
Її мрія, яку вона два роки приглушувала сестринським обов’язком, гостро забриніла на горизонті, щойно Аділь повернувся. І, на щастя, він не злився, а лише радо посміхнувся. І от вони з Гьозепом і Фадіме проводжали її до Стамбула.
Вона отримає освіту і стане не просто сиротою Ільве з Кочарі, сестрою Аділя Кочарі. Вона стане Ільве Кочарі — і тільки так.
І вона поїхала на довгі роки, нарешті живучи і дихаючи спокійно, без постійного страху і ворожнечі, без постійної тіні братів над головою. Стала звичайною молодою дівчиною, що жила своє життя.
Час злетів, наче білий голуб з даху маєтку Кочарі, забравши з собою довгі вісім років життя в обмін на довгоочікуваний диплом і омріяну, вистраждану роботу.
Вона влаштувалася в лабораторію у Трабзоні — ближче до сім’ї, і поки що берегла це в таємниці. Квиток лежав у її кишені, і вона щасливо поверталася додому.
Звісно, вона бачилася з рідними — вони самі навідували її, щоб хоч трохи ковтнути спокійного повітря. Але сама вона не їздила — не могла, та й не хотіла, почуваючись у рідних стінах наче в клітці.
Однак дещо змінилося і в її житті: тихо, ледь чутно в серце постукала любов. Спершу недовірливо вона торкнулась самого куточка свідомості, ніби перевіряючи, чи не помилилась адресою, а потім дедалі сильніше заполонила голову і серце молодої жінки.
Вона закохалась у Мурата. Він був підприємцем у Трабзоні і хотів відкрити бізнес у Стамбулі — так вони і познайомилися. Ільве спершу не довіряла чоловіку, та все ж він зміг підкорити її серце.
Вдома її чекало випробування на стійкість: вона повинна була підготувати двох ревнивих і гарячковитих братів, щоб вони тримали себе в руках, адже Мурат був людиною спокійною, цивілізованою і далекою від їхніх ворожнеч.
Та все пройшло значно краще, ніж вона уявляла. Замість криків і погроз обидва брати якось полегшено видихнули і ледь помітно посміхнулися.
— Раз йому вдалося повернути тебе додому, то він уже частина нашої сім’ї, — тихо сказав Аділь.
— Але я буду дивитися. Дуже уважно, — запевнив Гьозеп.
Аділь розсміявся першим, вловивши ревниві нотки у голосі брата. Ільве, прикривши рукою обличчя, також тихенько хихикнула.