Розділ 21

Я гуляла з навушниками у вухах. Нікого біля мене не було.

Подивившись на годинник, я сама собі кивнула. Саме встигала.

Міша наполегливо дзвонив мені і казав, що мені треба з ним зустрінеться.

Спочатку я відмовлялася як могла, але начебто якийсь магніт мене тягнув до нього. Я хотіла його бачити й обійняти...

Тому я й погодилася на його прохання.

Вже за кілька хвилин я побачила його постать біля крутої машини.

Вдихнула більше повітря, натягла маску байдужості щоб не показати яка я рада його бачити.

– Привіт – привітав він перший.

- Привіт... Ти мене кликав, що ти хотів Міш? - байдуже сказала я, знімаючи з вух свої білі навушники.

- Хотів поговорити.

- Говори - дозволила йому, але він раптом відчинив дверцята машини.

- Сідай, поговоримо в кафе. - Прямо з перед фактом поставив мене Мишко.

- Ні, з тобою я нікуди не хочу поїхати... - запротестовала.

Він тільки зітхнув, закотив очі. Без обертів, поворотів закинув мене в машину як мішок.

– Ей! Ти що робиш?!

– Я тобі допоміг. Вибач... - раптом вибачився хлопець, вигляд у нього був досить втомлений. - Я це... Я дуже був злий, тому що ти мені не повірила. Адже я хотів тобі вберегти від твого брата.

Я відразу насупилися і напружилася. Що він дізнався...

– Я знаю, що ти боїшся Тимофія. Я знаю, що він тебе б'є. Я знаю, що він чудовисько... Я знаю все. А ще я знаю, що ти щось знаєш про свого брата і не кажеш ні батькам, ні поліції, ні зрештою мені.

Я тільки мотнула головою, в знак згоди. Розкажу йому, і все стане на душі спокійніше.

Ми пішли до якогось дорогого кафе. Там Міша завів мене до VIP-зони "Іскра".

Ми зайшли до кімнати, у темних тонах. Посеред кімнати був стілець та диван.

Сівши на дивані, навпроти один одного, я напружилася ще більше.

Хлопець замовив собі каву, а мені десерт із ягід. Але врешті-решт я до нього і не доторкнулася.

- Починай... - сказав хлопець, з підтримкою в голосі.

Тут же на мене ринули спогади

- Пам'ятаю, я йшла темною вулицею. Десь тут має бути невеликий клуб. Моя подруга Віка, покликала мене сюди. Вона була ще тією дівчинкою, яка любила погуляти. - я ще сильніше заглиблювалася у спогади.

Я була у чорній платі. Гарно одягнені. Просто лялечка. Вікторія мала мене чекати біля клубу. Але я зайшла не в той бік і не в той час. - Мене пробрало велике тремтіння. Міша сидів навпроти мене, пересів до мене й обійняв.

Я відчула ще більшу підтримку та теплоту.

– Я не знаю, як туди потрапила, і як так усе сталося. Спочатку я почула постріл. Гучний, але на вулиці нікого не було. Просто порожнеча. Я ж казала, що пішла не туди?

Міша кивнув.

- Ну і потім я побачила тіло та багато крові. Спочатку я впала в ступор і хотіла закричати, але побачивши, що над тілом хтось стоїть, я силою наказала собі замовкнути і вже хотіла дзвонити в поліцію. - Я судомно видихнула - Я дізналася хто стояв над тілом. То був Тимофій.

- Але все-таки, чому ти не подзвонила в поліцію?

- Я ж говорю що хотіла! - скрикнула я. Міша сильніше стиснув мене в обіймах і я знову почала розповідати. – Від мене вихопили телефон, і закрили рота. То був Кирило. Кирило Висоцький. Ти його знаєш?

Я подивилася на Мішу, і побачила тільки бліде обличчя.

- Бачу, що знаєш...

– Стій! Ти хочеш сказати що Тимофію, і Кирило знають один одного? - з жахом спитав хлопець.

- Так, він сам мені сказав, і тоді я зрозуміла, що той робив там. Але… я почула всю історію. Тимофій великий, божевільний злочинець. І людей у ​​нього багато, і бабла. Ну, а Кирило був під великим шантажем. Я так і не зрозуміла що це, але зрозуміла, що Тимофій колись дуже розлютився на Кирила, і придумав великий план, як того шантажувати.

– Тобто Тимофій та Кирило вже не друзі, а вороги? - спитав Мишко збентежено.

- І так і ні. Тимофій людина, яка дуже дорожить своїми людьми. Тому той вибачив Кирилові, але план і фальшиві докази на Кирила залишились. - Закінчила я свою історію.

– А чому ж ти не пішла до поліції, Даша?!

- Тимофій мене ненавидіти, але мамою він дорожить, хоч і тримає на неї образу за те, що... Змінила батька з інших чоловіком... Потім Кирило сказав, що в поліції є чоловік Тимофія, і в результаті посадять або вб'ють мене.

- Як все заплутано! - втомлено видихнув Мишко. Він приперся на мене і поставив на плечі свою голову. - Але не застосовано, ми з цього виберемося.

Мишко взяв ложечку, і зачерпнув нею ягідного крему з полуницею і підніс до моїх губ.

- Я не хочу. – відмовився я.

- Ну як хочеш. - І з'їв сам, потім випростався і взяв рукою моє обличчя. - Але спробувати варто.

Він наблизився і поцілував мене зі смаком полуниці. Ніжно, як крем на десерті. І дуже смачно...