Розділ 16

Я сиділа на ліжку і дивилася у вікно. Біля мене сидів мій "улюблений" брат. Він задумливо дивився на стіну, а в руці тримав телефон, ніби чекаючи на дзвінок.

Я чула, як Тимофій на підвищених тонах з кимось розмовляв. Потім він прийшов до мене зі спокійним обличчям, ніби тієї сцени ніколи й не було. Просто запитав "Розкажи мені про Роксану".

Я мовчала, але він терпляче чекав у глибокій задумі.

Тимофій хоч і тварина в людському образі був гарний. Чорне волосся і сталеві очі. Красиві риси обличчя. Вдався він у тата, точнісінько.

– То розповіси? - Знову сказав він. - Чого така мовчазна?

- Ти сам знаєш про що я... - тихо сказав я, незважаючи на нього.

– Так-а-а? - Протягнув він - Я бачу у тебе з'явився герой. Або принц? - Тимофій розреготався. - Які ви милі. Прям соплі хочеться вам стерти, але руки свої я в гидоту пхати не буду.

- Ти про що? - Тепер я обернулася до нього.

- Спочатку ти розкажи мені про нашу милу Роксі - хлопець уже стояв біля мене і дивно посміхався.

- Не підходь до Роксани! - Вигукнула я - Не смій до неї підходити!

- Ти що від свого принца набралася? - Він вигнув праву брову - Була поганою, і бачу, стаєш ще більше дурою. Ну, куди вже більше... - він засміявся.

Я заплющила очі рукою, зосередилася і видихнула. Мене знову почала боліти голова. Я не могла відійти від усього, що відбувалося навколо мене. Я не мала сил це все терпіти і не думати про все, що сталося за останні дні. Темна... Ні, чорна аура Тимофія давила мені в груди та голову. Він як темна істота, яка випиває з тебе всі сили і радість.

– Роксана... Вона мила дівчинка, яка вчилася в університеті на юридичному. Батьки хочуть, щоб вона вийшла заміж за багатого хлопця. І не дають їй свободи... – прошепотіла останні слова.

Чи не дають свободу. Адже мені теж не дають. Давати з усіх боків не думаючи, що мені може бути боляче. Що я теж людина з почуттями та своїм "хочу". Людина яка нічого нікому не зробила,  та все одно бачу ненависть в очах людей.

– А ще? Лише свобода. Дівчинка хоче свободу, а крила зв'язали ланцюгом...

- Чому ланцюгом?

- Якби відрізали, вона б повільно вмирала. Стікала червоною кров'ю. І кричала від болю.Скоро я їх вирву... - Він лукаво усміхнувся. - А тобі потрібні крила?

- Ти хворий...

- Я знаю. Що ти ще знаєш?

– Я більше нічого не знаю

- Твій красень з усмішкою дебіла, вдарив мене в ніс - він засміявся, і подивився мені в очі - Такий милий хлопчик, ви створені один для одного - він ляснув у долоні, але усмішка спала з його обличчя за секунду - Він своє ще отримає. Ти ж знаєш таке, я не прощаю.

Тимофій вийшов із моєї кімнати в невідомий напрямок. Я знала що він зробить своє слово у справі. Я його знала, а він мене.

Міша через мене знайшов собі проблем. І це жахливо. Але що я можу зробити? Чим можу допомогти? Одного разу я так допомагав, що скінчилося все не так, як я думала. Тоді я дізналася, що мій брат може піти на все.

Хворий. Який він хворий. Я завжди його боялася і мені снилися жахливі сни про те, як він мене вбиває. Моторошно. Холод пробирає від цього всього. А особливо той момент, на який я так невдало потрапила...

Завтра день народження у Міли, яка готується до цього свята всіма силами. Хоч у мене відпав весь настрій. Не хочу нікуди йти. Ну, я ж не кину її. А ще там буде її брат. Моє маленьке кохання. За нього я вже і забула.

Я підійшла до дзеркала і побачила дівчину, яку ніби мучили сто років. Я була така бліда, що вампір біля мене не стояв. Опухлі очі та синці під ними. Опудало. Я справжнє опудало. Я викинула усі думки з голови. Набрала повну ванну води і кинула туди бомбочку для ванни, вона гарно розійшлися по воді. В ніс вдарив запах лаванди.

Я лягнула у ванну і спокійно видихнула. Так як я любила. Тиша... Треба музику. Я ввімкнула невелику колонку та заграла повільна музика.
Гарний голос хлопця пробирав у душу.

«Я нарву тобі квіти,
З небесної висоти.
Я тоді поранив руку,
На болючій течії.

Кров текла мені по тілу,
Тихою рікою,
Я простягну тобі руку,
Потягнув за собою.

Я хочу з тобою бути - вічність!
Може й більше.
Ти будеш мріяти про смерть
Бо своєю любов'ю я роблю тільки гірше...»