Розділ 13

Голова жахливо боліла. Я не розуміла де знаходжуся. Була відчутна слабкість у всьому тілі. Відчула біль у руках, в ногах. Біль була всюди. Мій погляд побачив голки під шкірою, там де знаходяться вени на руках. Я зрозуміла що це крапельниця.

Я пройшла поглядом по палаті. Білі стіни. Все біле... Але це не палата якоїсь простої лікарні, це щось на дорогому та елітному.

І ось тепер побачила Мішу, який спав на дивані біля мене. Його груди повільно піднімалися в такт. Обличчя було спокійно. Не було тієї хитрощі, тепер він був собою... Справжній...

Рука хлопця була на моєму ліжку, верх долоні був розбитий.

Я взяла його руку до своєї, і почала розглядати. Я так була зайнята вивченням його руки що й не побачила що він прокинувся. Коли помітила, різко опустила руку Миші і почервоніла.

Він довго на мене дивився, спочатку посміхнувся, а потім обличчя стало серйозне.

- Ти все пам'ятаєш? - тихо спитав Міша, його голос був осиплений.

- Ммм ... - Горло пересохло, і я не могла сказати і слова.

Але хлопець все зрозумів і приніс мені води. Я випила і мені стало набагато краще.

- Що в тебе з рукою? - Запитала я.

- Ти ще не відповіла на моє запитання...

Я напружила мозок, і спогади хльоснули на мене потоком. Сльози самі почали капати з очей, а я була в іншій паралелі. Сором, біль. І все це бачив Міша. Він побачив як я зламалася, для нього вперше було побачити таке, а для мене безліч. Міша не мав цього бачити. 

"Тому що ця погань не моя сестра. Тому що мати така ж сука як вона! Тому що змінила мого батька з якимось виродком і завагітніла. І на світ з'явилася ця повія, яка зруйнувала нашу родину."

Я почала плакати в голос. Прикрила рот рукою. Я відчула тепло на плечах і свої долоні у великих та гарячих.

Міша сів біля мене і тихо обійняв, а я продовжувала плакати.

Груди кололи наче голками, і серце билося дуже швидко. Як мені погано... Спогади прийшли знову, ще страшніші за перші.

"І тепер її шкодую, але хвороба її не виправдовує!"

Мама!

- Де мама?! - перелякано спитала.

– Твоя мама не знає ні про що… – прошепотів мені на вухо хлопець.

– А брат де?

- Я думав ти не вважатимеш його після того випадку братом.

Я промовчала. Було багато випадків, це не останній. Хотілося про це кричати. Так, я його ненавиджу, ну, у нас одна кров... Але тепер відомо, що не одна. Які почуття відчувати до брата та мами? Як дивитися на тата? Чи він любить мене по-справжньому? Чому вони не розлучилися, коли правда вийшла на поверхню?

- Тимофій пішов... Сказав, що нічого з тобою не буде. Поридаєш небагато, а потім заспокоїшся. Я навіть уявити не міг, що твій брат справжня тварюка - із запалом виплюнув ці слова хлопець. Як я його розумію.

Я знову почала плакати. Все змішалося в одну кашу. Як я з цим житиму? А мати? На що ж вона хвора і чому не розповіла мені.

Після майже цілої вічності, я заспокоїлася і Михайло знову сів на крісло.

- Ти мене сюди привіз? - Все-таки спитала я.

– Так. Не твій же братик виродок. - Потім він примружився і спитав того, чого я більше всього боялася боялася. - А він тебе випадково не бив?

Слова застрягли десь в горлі. Так, він мене бив. Завжди за своїм настроєм. Тепер він повернувся, і в моє життя прийшла чорна смуга.

- Ні - ледве сказала я, сльози знову почали душити і спазм у горлі не давав нормально дихати.

Мишко подивився мені в очі, довго і настирливо що паморочилося в голові, але я не відводила очі, щоб він не дізнався правду. Все ж таки він не знав дещо про мого брата. Страшну таємницю за яку не залишаються на цьому світі із душею. Я знаю цей секрет, що навіть Тимофій не знає, що я знаю. І я триматиму язик за зубами.

" Душу краде темрява. Вона знищує світло людини, і він гниє як труп в серій землі."

Колись мені так казав Тимофій, і я пам'ятаю ці слова. Вони застрягли там назавжди. До останнього подиху. До смерті. Я хочу їх забути. Та життю на це байдуже.