Розділ 8

Професор щось доводив, а я просто не могла зосередитись. Біля мене сів Міша, і, посміхаючись дивилася на мене. Я просто почервоніла, і седіла як на голках. Боже! Чому цей ідіот сів біля мене?

Він обернувся до мене плечима і приперся до мене.

- Ти що? Зовсім знахабнів?! - Зашипіла я. Цей дебіл! Ідіот! Тупий сноб! І ще багато чарівних слів. На нас вже усі дивилися та шепотілися, хтось з усмішкою, хтось із заздрістю. Цікава, чому тут заздрити...

Дуже тішить, що брата тут не було. А то я навіть уявити боюся. Говорив би мені потім багато своїх збочених дурниць.

Я відсунулась від хлопця. Він щось забурчав про зручну спинку. Я тільки невдоволено скривилася. Жахливий хлопець.

Вересов усім виглядом показував як йому тут нудно. Ну та гаразд! Не йому одному! Тип-паче, якщо йому нудно, то хай валить лісом.

Я впала на парту. Волосся покрило моє обличчя. Через пару хвилин мені прибрали з обличчя волосся і я побачила нахабну морду Миші.

– Відсохни хлопчику! - пробубнила я. Він тільки похитав головою і глянув на когось. Я підняла голову та побачила професора який стояв наді мною. Я ойкнула, випрямитись.

- Вибачте! Більше не буду. - Запищала я, перелякано дивлячись на всі боки. Почулись жарти, та сміх.

- Втекти не вдасться. - Сказав професор, а потім усміхнувся - Думаю відсохнути на моїй лекції ніхто не збирається.

Я почервоніла до коріння волосся. Лице горіло, а тіло від нервів почало свербіти. Усі засміялися. Мишко посміхався, ніби його заповітне бажання здійснилося. Як же він мене дратує. Ррррр...

Ідіот! Хай його грім вдарить.

Коли пара закінчилася, я вибігла з аудиторії. Міла поспішила за мною.

- Ти знайома особисто з Вересовим? Ви зустрічаєтесь? Що це було? А від коли ви зустрічаєтеся?

– Тихо! - я обернулася до неї. - Яке зустрічаємось?! Ти чого?! Із цим ідіотом?!

- Я ідіот?! А вчора ти була про мене іншої думки... - поговорив Міша, проходячи біля нас - Ти так стогнала... - він закотив очі до стелі.

Міла витріщила ще більші очі.

Я теж так зробила і подивилася на усміхненого Мішу.

Потім тріснула його сумкою по голові. Він засміявся. Я ще раз замахнулася, але він перехопив мою сумку, затиснув руку і притягнув до себе.

- Ти не передумала?

– Ні.

- Добре! Але знай, я чекаю. 

Він притис мене сильніше до себе, а потім відпустивши, демонстративно поцілувавши мене в щоку. Тоді розвернувся, і попрямував по своїх справах, залишаючи мене спантеличену. 

Міла вже ладна була на стіну дертися від цікавості.

– Та вже заспокойся, Міл! Між нами нічого немає!

– Так я і повірила! Розказуй.

Прийдеться розказувати, чи як...