Це - КЦ?

Подивишся і вже здається, що працювати менеджером з продажу в цьому колл-центрі круто. Працівники мають гнучкий графік, купу часу, аби робити все те на що його не вистачає при більш завантаженому графіку, вище середньої (набагато вище) заробітну плату. Враховуючи, що резюме у більшості з тих, хто зараз сидить тут в лінії, «Досвід роботи» в один рядок, це взагалі неймовірно! Працюючи в цьому колл-центрі, або ж просто КЦ, працівникам завжди є про що поговорити. Навіжені клієнти та колеги так і кидають в тебе мішок сюжетів. Звісно, що як і будь-яка професійна тусовка, тусовка менеджерів з продажу має свої локальні приколи.

Наприклад, клієнти. Є Герман Женіхов, який у свої 81 вирішив замовити через ці ваші інтернети набір чоловічих парфумів. Чим не персонаж для мініп'єси? Чого тільки варта сцена зборів на побачення з сусідкою? Герман, ошатно вбраний у свій костюм з 70-х, відчиняє двері курʼєру, забирає пакунок 20 на 20 см, розкриває  його, дістає парфуми з назвою «Мужик!» і робить фінальний штрих до свого портрета залицяльника. Він — мужик! 

А працівники? Вони точно не відстають за кількістю історій, кумедних ситуацій та відверто тупих вчинків, які можна слухати, спостерігати та, з невимушеним обличчям, занотовувати у свій уявний чи реальний зелений блокнот. Тоді, коли вони не бачать, звісно що. 

Наприклад, є Марина. Їй десь під сорок, хоча вона стверджує, що їй немає і тридцяти. Тут тільки два варіанти: або вона всім бреше і це її справа, просто навіщось акцентує на цьому увагу, або їй і справді немає тридцяти. Так стається, що людина одразу виглядає наче завуч, який збирає на штори, коли вдягає вʼязаний кардиган у стилі «дісталось від бабусі», та настирливо пропагує слово Боже своїм колегам на перерві. Ну а сама, після перерви, продає засіб для підсилення ерекції Василю Петровичу, якому цей інтернет-магазин порадив якийсь там товариш Герман. Хіба вона не прикольний персонаж? Хто як не ця Марина переповнений незвичних барв та протиріч?

Ще є Микола. Діставучий стажер, якого підсадили до топ-продажниці Мії, аби він послухав як вона продає. Діставучий він через те, що замість — «Привіт! Мене звати Микола», — перше, що він сказав Мії: «А яка в тебе зарплата? Чи дійсно ця продукція продається? Чи є в тієї блондинки хлопець?» — так ніби не дихав. Ну а її відповідь: «Мені ще не платили. У Валентина, через два бокси, від нашого засобу для підсилення ерекції, зменшилось одне яйце, а блондинка насправді Віталік. До речі, привіт! Мене звати Мія», — викликала в нього хвилинний ступор і округлі очі. Якби не Максим з сусіднього боксу, який голосно зареготав, то Микола б і не зрозумів, що вона пожартувала. 

До речі, Максим. Ще один цікавий працівник. Він кожного ранку, коли пів відділу намагається прокинутись від розчинної кави, розповідає про свої карколомні побачення. Нова історія щодня. То він ледь не потрапив у секс рабство, ну він так сказав, коли чергова пасія з Tinder забула розвʼязати його і пішла на роботу. То за ним і дамою весь вечір спостерігав кремезний тип. Максим подумав, що їх хочуть пограбувати, тому у парку затулив собою даму та пирснув в кремезного тіпа з балончику. А виявилось, що то її брат, якого вона завжди бере на перше побачення. Бачте, в Tinder повно маніяків і їй страшно ходити самій. Серйозно, з історій Максима можна створити альманах кумедних побачень.

І ще є Мія, вона вирішила кинути економічний факультет і стати письменником. Тому, ось вже як 2 роки, навчається на заочному відділені в Університеті мистецтв та вивчаєш драматургію кіно та телебачення. І вісім місяців як працює менеджером з продажів, бо за універ треба платити, а перша публікація оповідання стала просто доробком, який наблизив її до статусу письменника, якого публікують, аж на 0,000001 мм в таймлайні життя. Саме вона, в перервах між дзвінками клієнтів та жвавими розмовами на кухні, робить нотатки про колег, клієнтів та просто записує цікаві історії у свій реальний зелений блокнот.

Найбільш жвавими днями в КЦ завжди були понеділки. Наприклад, в цей понеділок, кожному, чия зміна починалась о 9:00, доводилось проштовхуватись крізь натовп. Ну добре, не натовп. Просто коридор офісного центру затісний для пʼятнадцяти стажерів, які стоять біля входу, очікуючи тренера. А треба на зміну, тому: «Дозвольте пройти. Угу. Будь ласка, пропустіть. Ааа… Дайте я двері відчиню», — сказала Мія, пробираючись крізь стажерів, які дивились на неї так, наче вона помилилась дверима.

Мія так поспішала, бо треба залогінитись в CRM системі та почати свій пʼятигодинний робочий день. Казала ж, що графік прикольний. На розчину каву з колегами вона вже не встигла. Воно то і добре, адже їй не довелось ввічливо вислуховувати від Марини історію про те, як пройшли її збори свідків чогось там. Просто Мія чула цю історію два чи три рази і сюжет там не надто захопливий: «Ми прийшли, помолились, якась новенька вдягла спідницю, прикрасу чи макіяж як у Марії Магдалини, якщо ти розумієш про що я, — всі завжди розуміли, — ми поїли, помолились і ледь встигли на останній тролейбус». Кажу ж, нічого цікавого від Марини. 

Біжучи поміж боксами, в яких менеджери продають все, що тільки можна, Мія відчувала себе наче Pacman. Перший поворот. Другий поворот. О, тут ледь не зачепила гарнітуру Максима. Відбила пʼять Миколі. Поворот і — БУМ! Чи то вона, чи то в неї врізався Андрій: «Дивись, куди летиш!» — крикнув Андрій, навздогін Мії, яка просто відмахнулась від нього. Ось, нарешті, її бокс. Ось її комп. Щоразу, коли Мія вводила пароль, вона відчувала тривогу і затамовувала подих на мить між натиском кнопки «Вхід» та появою кабінету менеджера з продажу Мії Лісової в CRM. Кабінет в CRM означав як мінімум одне — її не звільнили. Хоча чого б це її мали звільнити? Як максимум, що зараз почнеться безперервне спілкування з людьми, які можуть стати тим самим персонажем, якого не вистачає для повнометражного сценарію. А його треба вже скоро здавати. Тік-так. Тік-так. 

 — Добрий день! Магазин "Еліка-онлайн". Слухаю вас! — перший на сьогодні клієнт почув це від Мії.