Ява 1

Діана Мазко

Це кафе

Етюд на 1 яву

Надворі біля кафе в центрі Києва сидять за столиком  Б а т ь к о  й  Д о ч к а. На столі два горнятка, час-від-часу кожен попиває зі свого. 

Д о ч к а. Прикро, що через повітряну нам не вдалося піти в ресторан.

Б а т ь к о. Нічого, наступної середи точно вийде. А наразі я вважаю, що кафе — чудова альтернатива.

Д о ч к а. Згодна. (п’є з чашки) Смакота! Розкажи, як ти знайшов це чудове місце?

Б а т ь к о. О! Це цікава історія. З чого почати?.. (удавано задумано потирає великим і вказівним пальцями підборіддя) Отже, сиджу я зі своїми колегами з інституту в укритті. Тривога вже була довгенько, щось там бухкало удалині. Раптом Сергій (отой, з чуприною як у нечесаного бугая) каже: “Мені обридло висиджувати свою дупу у цій норі! - маю зауважити, що норою він назвав підвал будівлі, де вже роки два як було зроблено ремонт, встановлено нові меблі і туалет, - Ходімо погуляємо!” Ми не мали нічого проти. Нас ніхто силою не тримав, до того ж робочий час давно завершився, і ми спокійно вийшли невеличкою групкою. 

Вулиці були тихі, ну, знаєш, як під час тривоги, але людні. Часом усі здригалися від вибухів над містом, проте на них мало хто зважав. Олекса пожартував: “Це хтось перднув” — і всі пригадали той легендарний жарт про два мішка золота і бомбу… (обидва усміхнулись) Обговорили побут, учнів, усяке таке. Та раптом кількість вибухів збільшилася і вони лунали все ближче. Один раз так гахнуло, що ми вирішили усе-таки перечекати пошесть. Але до інституту вже далеко! Що ж робити?..

Під час драматичної паузи Б а т ь к о випив трохи зі своєї чашки. У його очах стрибали бісики, він спостерігав за реакцією Д о ч к и. Вона випромінювала захоплення. Д о ч к а нетерпляче засовалася на стільці.

Д о ч к а. Ну? І що ж далі?

Б а т ь к о. А далі було от що: несподівано Василь зауважив невеличке кафе, головна частина якого знаходилась під землею. “О, – Сергій клацнув пальцями, – а я якраз голодний”. “Ти щойно випив кави” – дорікнув йому я. “По-перше, то було півгодини тому. По-друге, я з обіду нічого не їв.”

Зайшли. Сіли. Замовили стейк на чотирьох. Спробували і нам сподобалось! От і вся. Тепер це моє улюблене місце. 

Д о ч к а: І не дарма! Тут класно. Знаєш, бувають такі заклади, у яких панує моторошна тиша, тільки музика грає. Але тут вона якась інша. Можливо… Живіша, чи що. (пауза.) А ще прикольно учителям і ректорам: виходите, коли вам захочеться, поки ми сидимо й задихаємось.

Б а т ь к о. Тільки коли закінчилась зміна. Немає сенсу ходити туди-сюди кожну тривогу, треба ж когось вчити. Ви, в свою чергу, могли б пограти в карткові ігри, наприклад, покер.

Д о ч к а: (ошелешено) Не дозволяють!

Б а т ь к о: Тоді, як його, уно.

Д о ч к а: Набридло… Уже б надворі подихали.

Б а т ь к о. Молоді ви ще, зелені. у серйозних ситуаціях можете не зорієнтуватися і схибити. 

Д о ч к а. (трохи ображено) Ви теж, до речі.

Б а т ь к о. Згоден. Але ми піклуємося самі про себе, коли за вас відповідають інші. (відпиває з чашки) Обожнюю лате на кокосовому.

Писано року Божого 2026, місяця травня, якогось там дня