Глава 20

Аліна

На цьому кошмар, на жаль, не закінчується. Я ще навіть не встигаю як слід вмоститися у своєму кабінеті, як селектор оживає голосом Ілони:

— Аліно Миколаївно, генеральний директор наказав вам підійти, — передає вона, обережно, ніби розуміє, що зараз краще не дратувати.

Я глибоко вдихаю, стримуючи імпульс розбити телефон об стіну.

Спокійно, Аліно. Ти ж не істеричка. Все буде добре. У найгіршому разі — просто звільнишся. Із рекомендацією від Сергія Васильовича тебе візьмуть у будь-яку престижну компанію. Таку, де немає його… І де ти не будеш замкнена в одному офісі з хижаком.
Наказує, справді? Та хто він, чорт забирай, такий?

Через дві хвилини я вже стою перед дверима його кабінету. І не стукаю. Не збираюсь. Я все одно скоро піду — то чого прикидатися?

Я тримаюсь впевнено. Не показую страху. І з чого б я мала його боятись? Я маю право написати на нього скаргу, якщо він і далі вставлятиме мені палиці в колеса.

Я досі не вірю, що його поява в Monolit House Group — випадковість.
Тимофій Ярош нічого не робить просто так.

Що він задумав цього разу?

А може, я марно накручую себе? Можливо, він і справді вважає мій проєкт сирим, недоопрацьованим. Якщо так — я все виправлю. Головне, щоб Тимофій Ярош не мстився мені особисто. Не зводив рахунки за ті слова, які я йому тоді сказала…

Схрестивши руки на грудях, кидаю на нього прямий, майже викличний погляд. Уся моя показна впевненість от-от трісне, та я тримаюсь — з гідністю, з гордістю.

Ярош стоїть навпроти, спокійно спершись на край свого столу. Його руки — сильні, з міцними пальцями — впираються в дерев’яну поверхню. Плечі розслаблені, постава — господаря ситуації. Його погляд — ніби крізь мене, холодний і прозорий, наче скло. Щелепа напружена — видно, що щось його все ж зачіпає. Щось він ховає.

Які ж емоції я в нього викликаю насправді?

Можливо, я мала мовчати тоді. Можливо, мої слова були занадто гострі, але він заслуговував на них. Чи ні?

Я ж не знала, хто він насправді. Тепер — знаю. І що з того? Він керівник. А я — одна з багатьох. Сама винна, що вплуталась у цю гру, навіть не розуміючи, хто переді мною. І найгірше — те, що я не можу просто вимкнути в собі цей нерв, цю реакцію на нього.

Я маю триматися заради проєкта. Бо якщо впаду — він доб'є. Поглядом. Словом. Точним, влучним і безжальним.

Тому - мовчати і не боятися. І не дозволити йому виграти ще раз.

— Ви мене викликали? І чим же я заслужила таку особливу честь — бути першою в цьому кабінеті? — вкидаю з сарказмом, уперши руку в бік.

Тимофій уважно стежить за кожним моїм рухом — наче хижак, що прикидається спокійним, поки здобич ще не потрапила під його владу.

— Якщо ви не затвердите мій проєкт — я звільнюся з компанії, — додаю вже зовсім упевнено, дивлячись йому просто у вічі.

Він повільно підіймає одну брову, схиляє голову набік. У кожному його русі — щось тривожно хижакувате. Ніби попередження.

Вперше за весь день на його обличчі з’являється знайома усмішка. Та сама, яка, здавалося, залишилась у минулому.

— Звичайно, звільнишся, Аліно. Без сумніву. Я переглянув твоє досьє. Маєш крупний кредит у банку. Чи розраховуєш, що твої «покровителі» й далі тебе витягуватимуть? — він бере зі столу сіру папку, перегортає її кілька сторінок і байдуже кидає назад.

— Це що, серйозно Тиме? Ти зібрав на мене досьє? — запитую, і мені раптово стає важко дихати. Те, що в нього є папка з фактами  мого життя, — лякає більше, ніж будь-який холодний тон чи гра в піддавки.

— Пане Ярош, ти хотів сказати, — виправляє мене він, і на вустах з’являється, напружена усмішка.
— на ім’я можеш звертатися до мене тільки в неформальній обстановці, Аліно.

Його голос спокійний, але в ньому — ніби отрута, що діє повільно.

Ці губи, хоч і посміхаються, та я знаю, що це пастка. Він уміє гіпнотизувати — знижувати захисні бар’єри, входити під шкіру. Але не зі мною. Не цього разу.

Я майже неусвідомлено роблю крок назад. Усе тіло напружується, коли він підходить ближче.

— Я не збираюсь працювати в компанії, якою керує псих, — прошипіла я тихо, крізь зуби. Він підходмить впритул — і його рука раптово хапає мене за зап’ястя.
Стискає різко.  Погляд — просто в очі. Ніби хоче побачити, коли саме я зламаюсь.

Тіло починає нервово тремтіти, але напад паніки мені вдається заглушити.

Він просто людина. Просто чоловік. Він не завдасть мені реальної шкоди. Просто знищить мій проєкт. Помститься — по-своєму. І ми будемо квити. Сподіваюся.

Але я знаю: з такими, як він, просто не буває.

— І куди ж ти підеш, Аліно? — холодно кидає Тимофій. — Я можу зробити так, що тебе не візьмуть у жодну серйозно компанію. Максимум, що тебе чекатиме — повернення до підносів і кавових машин. Не змушуй мене. Бо якщо розізлюся, твоє життя круто зміниться.

— У мене є чоловік… — тихо бубоню, хапаючись за перше, що може стати щитом. Хоч я й сама не до кінця вірю у власний аргумент.

— Ви ще не одружені, — з прищуром відповідає Ярош. — І це принципова різниця.

— До весілля залишилися лічені тижні, пане Ярош, — намагаюсь зберегти спокій, хоч голос трохи тремтить. — Тож можете не хвилюватися ні за мене, ні за мої фінанси. Ігор здатен забезпечити мене всім необхідним. Я не залежу від ваших погроз. Все, чого я хочу — більше ніколи вас не бачити. Відпустіть мене. Негайно! — впираюсь йому в зап’ястя, намагаючись вирватися з його хватки.

— Ти впевнена в цьому? — очі блищать холодом. — Справді хочеш додати жару до вогню? Будь ласка, я уважно слухаю. Що ще скажеш?

— Що тобі потрібно від мене? — прошепотіла я, ледь не зриваючись. Хочу здаватися стриманою, але розпач підступає до горла.

Тимофій наближається ще ближче.

— Повторюй за мною: «Що я повинна для вас зробити, пане Ярош? Невже так складно? — знущально мовить він, дивлячись просто в очі.
Його слова — як вирок. Я не розумію, до чого він хилить. Але знаю точно: те, що він задумав, не має нічого спільного зі справжнім бізнесом.