Глава 18

Аліна

Хвилююся, як двіїчниця, яку викликали до дошки.

Долоні зрадницьки мокріють. Роблю глибокий вдих і змушую себе зібратися. Я не дозволю нікому побачити, наскільки сильно нервую.

Швидко окидаю поглядом овальний стіл у центрі конференц-залу. За ним уже розмістилися члени ради директорів і троє чоловіків, яких я не знаю. Їх наче представляли хвилину тому, але я нічого не чула — в голові в цей момент перегорталася моя презентація, слайд за слайдом.
Сергій Васильович кидає мені короткий, підбадьорливий погляд. Він помічає, як я нервово крутю сережку й смикаю комп’ютерну мишку.

І раптом — неприємний холод в потилиці. Погляд мимоволі зупиняється на одному з незнайомців.
Здається, я точно знаю, де його вже бачила. Тонкий, майже непомітний оскал. Роздута ніздря. Погляд, що липне до мене, ніби торкається шкіри.
Із кожною секундою впізнавання мене охоплює ступор. Наче хтось з-під столу стиснув мої щиколотки — міцно й різко.

— Доброго дня, шановні колеги, — починаю впевнено, прочищаючи горло. Голос звучить рівно, хоч всередині ще не до кінця затихла напруга. — Сьогодні я представлю вам проєкт Veritas
Ми провідна компанія житловій та комерційній нерухомості — це давно стало нашою карткою. Але ще рік тому я зрозуміла: «Monolit House Group» потрібен новий напрям. І я знайшла для нього перспективний ринок.

Це заготовлене вступне слово допомагає мені вирівняти дихання. Звучить, як і має — впевнено, лаконічно, переконливо.

Я клацаю мишкою, переходжу на наступний слайд. Зараз будуть цифри, графіки, технічні характеристики. Від того, чи добре я провела аналіз, залежатиме доля всього проєкту. В ту мить, коли слайд змінюється, в мені щось зрушується. Відчуття — як підземний поштовх. Землетрус, не десь, а тут, у конференц-залі. 

Просто під ногами.

— Розпочну з демонстрації архітектурної моделі майбутнього комплексу, — кажу, але голос здається чужим.

І тут — різкий звук. Двері розчиняються так, ніби їх вибили ногою.

Я здригаюсь усім тілом. І знаю: епіцентр цього землетрусу щойно увійшов до зали.

Я майже піднімаюсь із місця, щоб зробити зауваження  тому, хто посмів увірватися в конференц-зал під час моєї презентації, коли вхід сюди був заборонений щонайменше на півтори години.
Але не можу.

Я відчувала — склад делегації, присутньої на презентації, неповний. І тепер зрозуміло чому. Нарешті з’явився четвертий.

Мовчки дивлюся на нього, й кров моментально приливає до обличчя. Ударна хвиля від його появи  проноситься залом. Такої концентрації впевненості я давно не відчувала. Вона буквально вибиває землю з-під ніг.

Погляд ловить знайоме обличчя — і я завмираю. Обличчя починає палати і це не метафора.  Жар розтікається від грудей, як вогонь, що спалахує всередині. Несподіване усвідомлення накриває не одразу — спершу лише обпікає, а потім стискає так, що дихати стає складно.

Серце безпорадно калатає десь у горлі, а потім, провалюється кудись униз.
Він стоїть у дверях, займаючи весь простір. Широкоплечий, високий, з тією самою впевненою посмішкою, яку я  можу впізнати навіть у темряві. Він прямує до того місця, де зазвичай сидить Корнієнко.

Атмосфера в кімнаті змінюється. Всі це відчули.
І я — теж. Жар відступає і мене починає знобити. Бо не впізнати Тимофія Яроша — неможливо.

Навіть у дорогому костюмі, що ідеально сидить на ньому. Сумніви розвіюються остаточно, щойно він коротко киває й звертається до присутніх.

— Добрий день, колеги. Вибачте за запізнення.

Жодного вибачення. Жодного пояснення. І жодного натяку на каяття. Такі, як він, не запізнюються. Це інші — приходять раніше.

Я цпінію. Ступні наливаються свинцем. Пальці зводить судомою. Мікрофон, за який я щойно вхопилася, щоб не впасти, вислизає й глухо падає на підлогу.

Цей голос. Той самий, яким він одного разу сказав: «До зустрічі, крихітко».
І тепер я, здається, точно знаю, як це — померти від сорому, шоку й браку повітря водночас.
Чорт забирай, як так вийшло, що мене ніхто не попередив? Як узагалі сталося, що я жодного разу не перетиналася з президентом корпорації Yaros Group під час практики чи підготовки презентації?

Тимофій Ярош.

Ім’я, яке мало би бути просто в титрах... А тепер — стоїть у центрі мого особистого провалу.

— Що ти тут робиш? — виривається автоматично, навіть раніше, ніж я встигаю подумати. Це якийсь абсурд. Жарт. Мене розігрують. Сергій Васильович, всі решта — вони в змові. Десь прихована камера? 

Дурний розіграш.

Інструктор з готелю... в кріслі генерального директора компанії, яка стала частиною мого життя? Це виходить за межі здорового глузду.
А якщо він щось розповість? Хоч слово. Мені цієї ганьби ніколи не змити.

— Перепрошую, не розчув. Це ви мені? — спокійно, майже безбарвно каже Тимофій. — Ми знайомі?
Ні натяку на усмішку. Жартівливий бармен випарувався. Переді мною — чужа людина. Його очі більше не здаються блакитними. Темні, майже чорні. Наче безодня.

Погляд — колючий, пронизливий. Сканує кожен міліметр мого обличчя. Я ціпенію і відчуваю справжню нудоту. У голові тільки одне: треба тікати. Якнайдалі..

— Шановні колеги, — озивається Сергій Васильович, з ледь помітною напругою в голосі. — Дозвольте представити нового генерального директора компанії Monolit House Group — Тимофія Яроша.
Його холодний погляд ковзає по мені, наче оцінює. Він не розуміє, що відбувається і чому я дозволила собі порушити корпоративну етику.

— Чудово, — з полегшенням зітхаю, коли бачу, що більшість колег не звернули увагу на мій емоційний вигук, бо були цілком зосереджені на цифрах на слайді. — Сподіваюся, що після перегляду презентації ви переконаєтеся у рентабельністі Veritas. Рада, що можу перейти від планів до дій, — додаю з ноткою впевненості, мимоволі переводячи погляд на Тимофія. Я майже певна: новий генеральний не дурень. Він не стане гальмувати перспективу тільки тому, що... у нас з ним трапилася інтрижка у відпустці.