Глава 17

Тимофій

Прокидаюся не від найприємніших відчуттів. Машину добряче трусить на ямах, у голові гуде, в горлі пересохло. Рукою наосліп шарю по сидінню, шукаючи пляшку з водою.

Авто знову підстрибує на черговій вибоїні — нутрощі стискає. Скільки щороку вбухують грошей у цей чортів асфальт — а толку нуль. Яма на ямі. Терпіти не можу тривалі переїзди, а тепер, схоже, вони стануть частиною мого нового розпорядку.

Випростовую шию, що затерпла, розплющую очі й мружуся від світла. За вікном — сіра смуга полів, а на горизонті вже видно обриси Вінниці. Похмуро.

— За хвилин двадцять п’ять будемо на місці, — байдужим тоном повідомляє Влад, не відводячи погляду від дороги. — Як настрій, Тим? Бойовий? Готовий притиснути Корнієнка з його кодлом?

— Я не з тих, Владe, — криво усміхаюся, потираючи пальцями пульсуючі скроні. — Працюватимемо виключно в межах підписаної угоди. Ми вже добре притиснули Корнієнка на його старих грішках, і тепер йому вигідно підтримувати кожне моє рішення.

— Безумовно, Тимофію, — втручається в розмову Павло Берест, фінансовий директор. Колись йому пощастило познайомитися з Аліною... ще задовго до мене. Не надто близько, якщо вірити його словам. Інакше зараз він би тут не сидів. — Із юридичного боку жодних перепон не буде.

— Це головне. Судова тяганина мені ні до чого, — кидаю мимохідь, поправляючи краватку, що зсунулася набік. — Сподіваюся, мій кабінет уже повністю готовий і відповідає всім затвердженим умовам. Про симпатичну секретарку ти не забув? — додаю з напівусмішкою, кидаючи погляд на Влада, який, як завжди, втупився в планшет.

— Ти безнадійний, Тиме, — хитає головою Влад. — Але можеш бути певен: із секретарками в Monolit House Group проблем точно не буде.

Павло пирхає, стримано, але схвально.

— Головне — не забувай, навіщо ми сюди приїхали.

— Та коли це я щось забував? — хмикаю, хижо усміхаючись. — Поєднувати треба, панове. Головне — без шкоди продуктивності й робочому часу.

У пам’яті спливає погляд — глибокі, майже чорничні очі однієї впертої, язикатої красуні. Самовпевнена, з апетитними формами й повними губами. До нашої зустрічі лишилися лічені години. І мені чомусь до болю хочеться побачити вираз її обличчя в ту мить, коли вона зрозуміє, наскільки фатально прорахувалась.

Я не забуваю образ. І не приймаю відмов. А вона оступилася двічі. Час розплати настав.

Посміхаюся власним думкам і мимохідь перехоплюю короткий, насторожено-зацікавлений погляд Влада. Гівнюк, може, й не знає напевно, але точно щось підозрює. Особливо щодо мого хворобливого інтересу до Monolit House Group.

Змішувати особисте з бізнесом — непрофесійно. Але, як я вже казав: я вмію поєднувати.

Скляні двері розсуваються, щойно я переступаю поріг.

Йду без поспіху, зосереджено, не роздивляючись навколо — все, що треба, я вже бачив у планах і макетах. Сьогодні ми не в гостях. Ми тут працюватимемо.

Біля стійки адміністраторка. Підводиться, злегка вирівнює спину, дивиться насторожено. На обличчі те саме стандартне напружене «чим можу допомогти?». Я просто киваю на телефон:

— Повідомте Корнієнку, що приїхав Тимофій Ярош. Я піднімуся в свій кабінет.

Дівчина на секунду зависає, потім швидко киває і береться за слухавку.

Я вже звертаю до ліфта.

Дизайн — лаконічний, функціональний. Як я люблю. Відчиняю двері і заходжу в просторий кабінет.  Вікна в підлогу. Матові стіни в графітових тонах. На столі — вже лежить планшет із вітальним листом від PR відділу.

Проходжу повз, кладу ключі, торкаюся гладкої прохолодної поверхні. Поглядом ковзаю на вулицю за склом, але думки вже на кілька кроків уперед.
Тут буде багато змін. І почнуться вони сьогодні. Думки про скору зустріч з Аліною не дають всидіти на місці.

— Ти куди? — перепитує Павло, щойно я підводжусь із крісла й застібаю ґудзик піджака.

— Прогуляюсь до переговорної. Гадаю, Корнієнко вже на місці, — відповідаю, кидаючи погляд крізь скляну стіну. — Час познайомитись.

Павло мовчки киває. Запитань не ставить, хоч у його очах помітна цікавість. Він добре знає: коли я щось задумав — краще не заважати.
Проходжу повз рецепцію. Новенька адміністраторка затримує на мені погляд — ще не знає, хто я. Поки що. Це питання часу.

Двері конференц-залу прочинені. За столом — Сергій Васильович Корнієнко. Переглядає якісь документи, зосереджений, спокійний. Тип людини, яка звикла все тримати під контролем.

— Доброго дня, Сергію Васильовичу, — спокійно вітаюсь, заходячи в кімнату. — Тимофій Ярош. Думаю, ми обидва чекали цю зустріч.
Корнієнко підводить очі. Не поспішає відповідати. Кілька секунд мовчить, оцінюючи. Не як бізнес-партнер. 

Як гравець — іншого гравця.

— Нарешті. Приєднуйтесь, — каже він, вказуючи на вільне крісло навпроти. Голос спокійний, але в ньому відчувається твердість.

Я не поспішав сідати.

Замість того щоб одразу сідати, я повільно пройшовся вздовж столу, зупинившись біля вікна — ніби мимохідь. Краєвид — типовий для ділового району: бетон, скло, трохи дерев унизу. Нічого особливого, але відповідає духу компанії.

— Звикли працювати з видом на місто? — запитую спокійно, кинувши погляд на Сергія Васильовича. — Я, наприклад, краще зосереджуюсь, коли за вікном нічого не відволікає.
Повертаюсь до столу й займаю місце навпроти. Кладу перед собою планшет, знімаю годинник і обережно кладу його збоку. Усе на своїх місцях. Нічого зайвого.

— Пропоную почати з оновленої структури проєкту. Треба звірити позиції.

Корнієнко злегка зсувається в кріслі, відкладає документи. Жодної зайвої емоції не відбивається на його обличчі. Але я бачу: він відчуває — повітря в кімнаті вже змінилося.

Я тут не на оглядинах. І не в гостях.
Я прийшов працювати. І залишусь надовго.