Глава 16

— Ви не знали? Це все Іра... Мабуть, вона мене дезінформувала. Вибачте, що збираю плітки, — знічується Ілона.

Я окидаю її напруженим поглядом і повільно ставлю чашку на стіл. Вона мріє про «принца» — це ще можна зрозуміти. Але ця надія в її очах, така наївна, мов у голодного оленяти, лише відлякує будь-яких потенційних принців.

— Я чекаю від тебе комерційні пропозиції, Ілоно. Ти вже відібрала варіанти дизайнерських рішень для номерів?

Дівчина заперечно хитає головою.
Я важко зітхаю. Поглядом, без зайвих слів, даю чіткий наказ: зробити це негайно. Виходжу з кабінету, тихо зачиняючи за собою двері, і прямую до Сергія Васильовича.

Він саме завершує телефонну розмову.

Як на свої шістдесят п’ять, виглядає він чудово. Лише сивина і дві глибокі зморшки між бровами видають вік. Мій майбутній родич ретельно стежить за собою: ранковий біг, суворе дотримання дієти — і як результат, будь-який костюм сидить на ньому майже так само бездоганно, як на молодому чоловікові.
Якби я не знала, хто переді мною насправді — людина з залізною хваткою й непохитною волею, — могла б подумати, що це черговий коуч зі здорового способу життя.

Він із тих керівників, які ніколи не підвищують голос і роблять зауваження лише наодинці. Завжди дотримується субординації — але робить це настільки влучно й болісно, що публічне приниження могло б здатися солодкою ватою.

— Сергію Васильовичу, що відбувається? — мій голос видає напругу, хоч я й намагаюся триматися впевнено. — Ілона сказала, що до нас приїжджають інвестори з Києва. Чому мене не попередили? Це ж не пересічна подія. Що взагалі коїться?

Нерви не витримують, і я мимоволі забуваю про діловий етикет. Урешті-решт, я вже давно не чужа людина для Сергія Васильовича — у неформальних обставинах він ставиться до мене майже по-батьківськи.

— Аліно, заспокойся й присядь, — спокійно каже він, голосом миротворця. — Мабуть, ти просто хвилюєшся через сьогоднішню презентацію проєкту?

Я не розумію, до чого тут презентація. Чому він уникає прямої відповіді? Я ж не остання в компанії — маю право знати, якщо щось пішло не так. У голові автоматично вибудовується ланцюжок фактів: приїзд інвесторів і те, що вже третій місяць моя зарплата суттєво зменшилася. Преміальну частину зрізали майже наполовину. Для мене це відчутний удар по бюджету — особливо з огляду на мої сімейні обставини.

Коли було ухвалено рішення урізати премії керівній ланці, Сергій Васильович запевнив: це тимчасово. Усі фінансові ресурси спрямовані на реалізацію нових проєктів, і після запуску першого готелю рівень заробітних плат і премій повернеться до попереднього.
Але якщо зараз залучають зовнішніх інвесторів — отже, ситуація або погіршилася, або рада директорів більше не контролює фінансові потоки.

— Трохи, — киваю я. Як тут не хвилюватися. — Наскільки серйозна потреба в залученні інвесторів? Чи можу я ознайомитися з цифрами?

— Аліно, — Сергій Васильович глибоко зітхає і робить паузу.

Чорт. У грудях починає наростати тривожне передчуття, майже паніка.

— Київська корпорація Yaros Group зробила нам вигідну пропозицію — і ми її прийняли, — говорить він рівним, спокійним тоном, без тіні усмішки. — Президент компанії та його заступники від сьогодні входять до складу ради директорів.

Мов удар у груди. Я мовчу. А він продовжує:

— Ці зміни не торкнуться твоєї посади. Ти знаєш, я давно планував вийти на столичний ринок. Роками шукав можливості, пробував різні варіанти — але щоразу щось зривалося: перемовини затягувалися, угоди заморожували ще на етапі обговорень. І от — Тимофій Ярош, власник Yaros Group, вийшов на нас із конкретною пропозицією.

Звісно, Сергій Васильович виглядає спокійним і впевненим у собі, як і належить керівнику з баготорічним досвідом, але я вже давно звикла довіряти своїй інтуїції. А вона кричить на всю силу: тут щось не так.

— У складі ради директорів і серед топменеджменту нічого не зміниться. Проєкт Veritas залишається за тобою, — його слова звучать, як бальзам на душу. Новина про те, що в мене не відбирають Veritas, дарує короткочасне полегшення й слабку, але потрібну віру в краще.
Може, я просто перебільшую? Варто довіритись Корнієнкові — він знає, як рухати компанію вперед, і завжди діє в інтересах справи. Хто я така, щоб ставити під сумнів його рішення? Тим паче, якщо моя позиція лишається незмінною.

— Ви впевнені, що це правильне рішення? — тихо питаю, та все ж не можу стримати сумніву в голосі.

— Я чудово знаю, чим займається мій син. Його захоплення до добра не доведе. Це слизька стежка, особливо в столиці, де моє ім’я не має влади над… певними структурами, — зневажливо кидає Сергій Васильович. — Будівництво його не цікавить. А в мене немає наступника. Ти мусиш зрозуміти правильно: я не віддаю компанію і не продаю її. Повторю ще раз — на твою роботу це жодним чином не вплине.

— І ще одне запитання, Сергію Васильовичу. Наші доходи за останні пів року суттєво знизилися. Премії скоротили, дехто з працівників узагалі їх не отримує. Чи не в цьому справжня причина залучення інвесторів? — питаю начебто мимохідь, пильно спостерігаючи за його реакцією.
Його плечі ледь помітно напружуються, рука мимоволі смикає комір сорочки — дрібні, але показові сигнали для того, хто вміє читати між рядків.

— Через кілька місяців наша компанія зароблятиме вдвічі більше, ніж раніше. Хай навіть під новою назвою, — відповідає спокійно. — Тож розслабся, Аліно.
Він поглядає на годинник.

— До речі, нам вже час до конференц-залу. Гадаю, твоя презентація «...» — чудова нагода проявити себе перед новими акціонерами, — лукаво підморгує і жестом вказує на двері.
Я виходжу з кабінету, і з кожним кроком, що віддаляє мене від Корнієнка, у грудях наростає глухе, липке передчуття. Недобре. Дуже недобре.