Глава 15

Аліна

Місяць потому

Я мрію стерти з пам’яті все, що сталося в «Перлині». Але не можу. Це — наче примара, яка щоночі повертається, не даючи спокою.

Я різко прокидаюся, майже підскакуючи на ліжку. У грудях пульсує глухий, тягучий біль. Напад відрази й люті стискає горло, не дозволяючи вдихнути на повні груди.

Ненавиджу нічні жахи.

Особливо ті, що знову й знову відтворюють один із найгірших днів мого життя. Мимоволі згадую ту останню зустріч із Тимофієм… і його слова — отруйні, різкі, болючі. Вони врізалися в пам’ять, мов лезо.

Після ранкового душу готую собі здоровий сніданок: вівсянка з ягодами та бананове лате. Ігор, на знак примирення, подарував мені стильну кавову машину. Тож тепер я із задоволенням експериментую зі смаками.

Одягнувшись, кидаю оцінювальний погляд у дзеркало — діловий стиль мені справді пасує. Строга чорна спідниця-олівець, шовкова блузка сталевого відтінку — жодного натяку на декольте. Витончені чорні човники — подарунок Корнієнка — вдало доповнюють образ. Волосся збираю в охайний пучок, як фінальний штрих — сережки з білого золота з тим самим дизайном, що й обручка, подарована Ігорем на заручини.

Рівно о дев’ятій я підіймаюся ліфтом на поверх, де розташований мій кабінет. Під ритмічний цокіт підборів крокую знайомим коридором, подумки прогортаючи список завдань на день. Так захоплююся думками, що ледь не підвертаю ногу на рівному місці.

— Аліно Миколаївно, доброго ранку. Вибачте, я сьогодні трохи запізнилася і ще не встигла відібрати комерційні пропозиції по проєкту, — дзвінкий голос Ілони вириває мене з потоку думок.

Вона винувато усміхається, а я — не знімаючи погляду, спопеляю її очима, мимоволі потираючи щиколотку, яку ледь не підвернула кілька хвилин тому.

— Не треба вибачень, Ілоно. Просто принеси мені каву, будь ласка. І подбай про свій вигляд. Пляма на блузці — це недбалість. Я не терплю халатності, навіть у дрібницях.

— Банановий раф, як завжди?

— Ти золото, — коротко відрізаю, без звичної усмішки. Вона повинна зрозуміти, що я не в захваті. — У тебе двадцять хвилин, щоб зробити каву і надіслати мені звіти на пошту. Не змушуй мене нагадувати  про премію.

Ілона вже розвертається, коли раптом зупиняється.

— Аліно Миколаївно, зачекайте. Це вам — щойно кур’єр приніс, — каже вона і простягає мені квіти.

Мої брови мимоволі зсуваються до перенісся, коли вона протягує мені розкішний букет, який лежав на столі. А я була так занурена в свої думки, що не помітила його.

Я важко зітхаю, підіймаю погляд до стелі, приймаю квіти — і вже за кілька секунд кладу їх на широке підвіконня.

Квіти справді неймовірні. Інших Ігор і не дарує. Він — естет до кісток. Обожнює красу й розкіш у всіх їх проявах. Зірвати в полі ромашки й покласти зранку на подушку коханій — це точно не про нього.  Усе, що він робить, — завжди ефектно, з акцентом на враження.

Якщо квіти — то обов’язково в офіс, щоб усі бачили. Якщо вечеря — то не вдома, приготована власноруч, а в одному з дорогих ресторанів, які вже добряче набридли. Роздратування викликає навіть не їжа, а сам антураж: пафосна публіка, напускна важливість, поверхневі розмови і послужливий персонал, готовий виконати будь-яку твою забаганку, аби тільки ти скупився на чайові.

Я з повагою ставлюся до обслуговуючого персоналу — надто добре знаю цю кухню зсередини. У студентські роки й сама працювала офіціанткою за копійки. Просто в певний момент наважилася зробити крок у великий бізнес… і не оступилася. Трохи везіння, багато витримки й цілеспрямованості — і врешті-решт це дало мені змогу забезпечувати тих, хто справді потребує мене.

Нещодавно бабуся обмовилася: операцію відкладати вже не можна. Інакше інфаркт може статися будь-якої миті. А другий, у її віці, — це вже майже вирок. Пряма дорога...

Звісно, я зроблю все, щоб вона жила якомога довше. Я люблю її. Саме завдяки їй я стала тим, ким є.

Серце стискається щоразу, коли згадую, як ми удвох ледь зводили кінці з кінцями. Перебивалися з хліба на воду. Аж поки я не подорослішала й не змогла хоча б трохи трохи заробляти — зняти з неї бодай частину тягаря.

Я поглянула на букет у стильній дизайнерській вазі. Ігор обожнює всі ці атрибути так званого «гарного життя». А мені це… чуже. Я ніколи не була залежною від брендів і, правду кажучи, польовим квітам від коханого чоловіка зраділа б, напевно, більше, ніж цьому вишуканому букету з гортензій.

Але… чи можу я назвати Ігоря своїм коханим? На жаль, ні. Хоч я й прийняла його пропозицію стати дружиною. Чому? Я відчуваю до нього симпатію, повагу, вдячність. Він — гідний партнер. Я готова вкладатися у наші стосунки, бути поруч, будувати щось стабільне. Кажуть, саме такі шлюби — найміцніші і довговічні.

Прив’язатися по-справжньому, впустити когось у свою душу… це не про мене. Я давно змирилася з думкою, що всередині завжди залишаюсь самотньою.

Милуючись досконалістю букета, нарешті помічаю маленьку картку.

«Скучив за тобою. Як щодо весілля на Мальдівах?» — читаю рядки, написані рукою Ігоря, і мимоволі всміхаюся.

Вдихаю насичений аромат квітів, намагаючись розслабитися. Знайти бодай крихту внутрішньої гармонії, яку щоразу втрачаю, щойно згадую: за якихось три місяці я стану його дружиною.

Єдина, здавалося б, незначна деталь бентежить мене в наших стосунках. Але це справді дрібниця… чи, принаймні, я намагаюся так собі пояснити.

Відсутність потягу до Корнієнка — не трагедія. Я вже давно змирилася зі своєю холодністю. Принаймні, так мені здається. Лише одному покидьку вдалося запалити в мені хоч якусь іскру. І то, швидше за все, це була випадковість. Можливо, на те вплинула атмосфера відпустки, розслаблення, свобода від реальності.

Секс із Ігорем… нудний. Безбарвний. Мені бракує справжніх відчуттів, тих, які колись дав мені Тимофій.