Глава 13

Тимофій

Після розмови з Владом вирішую не засиджуватися в номері.

Вечірка на терасі вже в розпалі. Тепле світло гірлянд розливається над столиками, звучить жива музика — місцевий гурт грає акустичні версії відомих хітів. Гості вмощуються у м’яких кріслах, розливають вино, сміються, фліртують. Дехто танцює просто між столиками, тримаючи келихи в руках.

Я озираюся, шукаючи очима Аліну — і зустрічаю гострий, колючий погляд. Її темні очі палають невдоволенням.

Вона демонстративно відвертається й кладе руку на лікоть свого супутника. Звісно, Корнієнко — теж тут. У вузьких джинсах і футболці, що обтягує м’язистий торс, він радше нагадує бодибілдер, ніж бізнесмена. Аліна теж сьогодні зовсім не така, як я її пам’ятав. Коротка кремова сукня ледь прикриває стегна, відкриті плечі, підбори… Вона випромінює впевненість, у її погляді читається виклик, але за цим усім ховається маленька налякана тваринка, яка прикидається дикою кішкою.

Я починаю рухатись до них повільно, не відводячи погляду від Аліни. Вона нахиляється до Корнієнка, щось шепоче йому на вухо, злегка піднімаючись навшпиньки. Груди притискаються до нього — і мені в голову разом з кров’ю хльостає лють. Десятки агресивних сценаріїв спалахують миттєво.

Цей самовдоволений тип кладе руку їй на талію, ковзає нижче — ще трохи, і торкнеться того, що йому точно не належить. І вона не відштовхує його. Не робить жодного жесту, щоби зупинити. Усе. Помилування, яке було можливе кілька хвилин тому, анульоване.

Підходжу ще ближче. Вона сміється, ляскає його по нахабній руці, підставляє щоку, коли той тягнеться до її губ. А потім грайливо його відштовхує — наче дражниться.

Мої кулаки стискаються, кісточки сверблять, у голові дзвенить, наче перед вибухом. Мені байдуже, що навколо десятки людей. Якщо він ще раз торкнеться її — я не відповідаю за себе.

Аліна раптово озирається — певно, відчула мій спопеляючий погляд. У її темних очах на мить з’являється тривога, щось схоже на страх… Вона хмуриться, демонструючи, що моя присутність її дратує.

Коли між нами лишається не більше десятка кроків, вона  починає нервувати. Різким рухом хапає Корнієнка за руку й тягне його вбік — до сходів, що ведуть до ліфтів. Зібралася втекти, крихітко?

Не знаю, чим би це все закінчилось, якби той хлопчисько не вперся й не почав скиглити.  

— Мала, я так довго їхав за кермом, щоб побачити тебе, — чую я, як він, звісивши губу, намагається грати на її нервах. — Давай ще трохи потусимо. Тільки починаються веселощі.

— Тоді я піду сама, Ігорю. Веселися, скільки влізе, — голос Аліни звучить сухо й твердо.

Вона йде, не озираючись. А в мені закипає усе. Знаю я таких “гуляк”. Навколо купа гарненьких жінок, а цей слинявий качок не з тих, хто звик обмежуватися однією.

— Не образилася? — кидає Корнієнко з удаваною веселістю, торкаючись губами щоки Аліни. Потім нахиляється до її вуха й щось шепоче. Судячи з нахабної усмішки — точно не побажання на добраніч.

Він іде геть, навіть не переконавшись, що його дівчина безпечно дісталася номера. Змирися, крихітко. Такі, як він, піклуються лише про себе. Я роблю крок ближче, не зводячи з неї погляду і опиняюся майже впритул до неї.

— Гарно проводиш час? — з натяком, запитую. Ще один крок — і я в її особистому просторі.

— Я вже йду, — голос тремтить, але вона намагається тримати рівновагу. Відходить на крок назад.

— Може, підемо разом? — наближаюся знову. Цього разу вона залишається на місці. — Я б розважив тебе…

— У мене інші плани, Тимофію, — холодно відповідає вона, піднімаючи підборіддя. — Ми ж усе вирішили. Пригода закінчилась ще вранці. І я впевнена, ти й без мене знайдеш, кому запропонувати подібне.

Її слова ріжуть, як лезо, але її очі знову говорять протилежне.

— Так, охочих справді вистачає, — хмикаю я, нахиляючись трохи ближче. Між нашими обличчями — ледь помітна відстань. Вона пахне чимось свіжим, ягідним… і напруженням, яке пульсує між нами з кожним її вдихом. Емоції палають просто під шкірою. — Але, чорт забирай, хочу тільки тебе.

Аліна різко відступає на півкроку, наче доторк моїх слів обпалив її сильніше, ніж могла очікувати.

-- Я не хочу продовження, Тимофію. Справді. Це було помилкою, — каже вона. Та я чую легке тремтіння в її голосі.

— Добре, — зупиняюся, не наближаючись. — Я не прийшов вимагати від тебе "так". Прийшов, бо дуже хотів ще раз зазирнути в твої очі.

Аліна мовчить. Її обличчя не виражає жодної емоції, пальці переплетені, ніби вона стримує внутрішній вибух.

— Хочеш, я піду. Та не намагайся мене обдурити. Я впевнений, що для нас обох це було набагато більше, ніж пригода на одну ніч. І ти це знаєш.

Вона кілька разів кліпає, наче відганяє марення і зводить погляд до мого обличчя. У ньому — гроза, образа, жага… і шалене бажання…

— Я не буду твоєю розвагою, — каже вона нарешті. — Іди геть.

Я мовчки дивлюся їй услід, спостерігаючи, як гордо випроставшись, розвертається і майже тікає до сходів. Її рухи — рішучі, але в цій рішучості я вгадую паніку. Зачекавши кілька секунд, неквапливо рушаю слідом.

В напівтемному коридорі бачу її силует попереду. Вона зупиняється, скидає туфлі — і тільки тоді обертається. Ми стикаємося поглядами. Вона не рухається, не тікає. Напруга між нами — така густа, що її можна різати ножем.

— Що ти хочеш, Тимофію?

Я підходжу ближче — не торкаючись, просто стою поруч. Достатньо близько, щоб відчути тепло її тіла.

— Зрозуміти, чому ти біжиш. І сказати, що я не хочу лякати тебе. Якщо ти скажеш «ні» — я піду. Без образ.

— Я не знаю, чого хочу. Але знаю, що не хочу бути призом у твоїх іграх, — каже вона нарешті.

Я беру її за руку й мовчки веду за собою. Жоден із нас не порушує тишу — слова більше не потрібні. Ми ідеально розуміємо одне одного.