Глава 12

Тимофій

Найгірше, що може  статися зранку після шаленої ночі з шикарною жінкою — це повернення до робочих справ, які неможливо  скасувати чи проігнорувати.

Прийнявши на скоро душ, я кидаю мокрий рушник на стілець, дістаю ноутбук і викликаю по скайпу Савенка.

— Привіт, шеф, — озивається Влад, як завжди з безтурботною усмішкою на обличчі. — Навіть у Карпатах не можеш розслабитись?

Влучив в саме яблучко. Іноді я дорікаю собі за те, що не вмію розслаблятися і забивати на справи. І байдуже, де я зараз: на будівництві в Києві, на переговорах у Варшаві чи в готелі посеред засніженого Буковелю. Відпустка для генерального — це розкіш.

Я вже давно прийняв це. Втягнувся. Цей шалений, ненормований ритм — частина мене. Бізнес, який я сам збудував із нуля, — усе, що маю. І цього, чорт забирай, більш ніж достатньо, щоб не втомлюватися від пахоти в режимі нон-стоп. Бо коли згадую, з чого починав... втому, як рукою знімає.

Успіх нічого не вартий, якщо ти забуваєш, де ти колись був. Інакше все можна втратити в одну мить.

Наступні пів години Влад без зупинки вивалює на мене цифри, звіти, деталі про «Monolit House Group».  У якийсь момент я вже знаю про компанію більше, ніж, мабуть, знає сам її гендиректор.

Я, в принципі, готовий прийняти рішення вже зараз. Але щось мене стопорить. Не те щоб сумніви. Швидше — відчуття, що зараз не час.

— Надішли все файли на електронку, ще раз прогляну, — кидаю коротко, масажуючи перенісся. — До вечора точно скажу, як рухаємось далі.

— Що тебе стримує, Тиме? — озивається Влад, як завжди різко, в лоб. — Якщо є якісь питання, я візьмусь за уточнення умов.

— Не заганяйся, Владе. Просто мозок ще не прокинувся, — втомлено усміхаюсь. — Аналітичне мислення на паузі. Пара чашок подвійного еспресо — і почнемо запускати систему.

— Ну, ти ж розумієш, що затягувати не варто, — його усмішка стає стриманішою, але очі блимають знайомим вогником. Я вже здогадуюсь, до чого він хилить. А точніше — до кого.

— Попередньо я схвалюю, — додаю для впевненості. — Але фіналізуємо все ввечері.

— Домовились. А поки давай... поговоримо не про роботу, — озивається Савенко із тією самою хитрою посмішкою.

І мені вже не треба уточнювати, чиє ім’я він зараз згадає.

— Ну що, як відпустка, Тиме? Все за планом? «Жертва» вже здалась під тиском твоєї харизми? — Влад усміхається, явно насолоджуючись моментом. І чому я взагалі поділився з ним тією божевільною ідеєю — спокусити вперту, холодну кар’єристку, яка несподівано з’явилась у моєму житті? Тепер це  його улюблена тема для жартів.

— Невже ти вперше облажався? Вона що, з каменю? — не вгамовується він. У мене напружується щелепа, плечі сковані. Роблю кілька рухів, аби розім’ятись. І водночас намагаюся підібрати бодай якусь відповідь. Але в голові — порожнеча.

Бо все справді пішло не за планом.

Аліна — не просто примха, не трофей. Вона справжня. Надто справжня. І, чорт забирай, надто приваблива. Однієї ночі вистачило, щоби все всередині перевернулося.

І тепер у голові крутиться тільки одне: коли вона знову буде поруч?  Піді мною.

— Ти чого замовк? — голос Влада змінюється, в ньому зникає легкість. — Вона реально ніяка? Чи просто не твоя?

Я видихаю. Повільно. Спокійно. Але всередині все палає.

— Та в тому й річ, що надто моя, — кажу. — В ній є щось… не можу пояснити. Тягне. І я хочу зрозуміти чому.

— Блін, Тиме, ти мене лякаєш, — з притиском каже Влад. — Востаннє ти говорив таку маячню, коли крутив із тією божевільною з маркетингу, пам’ятаєш? Сподіваюся, ти там не закохався, бува?

— Я схожий на чоловіка, який здатен закохатися? — кривлюсь, додаючи трохи іронії в голос.

— Ще й як. Ти той ще мудак, без образ, — Влад усміхається куточком губ. — Але кажу як є: за тобою — десятки розбитих сердець. І я знаю одне — якщо тебе справді накриє, біда буде всім. І тобі, і їй, і всім, хто поруч.

— Розслабся, — відмахуюсь, хоча всередині вже не так спокійно, як здається зовні. — У мене чудова пам’ять. Імунітет до цього. Деякі уроки вчиш із першого разу.

— Побачимо, — хитає головою Влад. — Але не забудь: Ткач — протеже самого голови ради директорів "Monolit House Group". Згідно з умовами злиття, її місце у компанії — непорушне. За нею — серйозна підтримка. І ще одне, Тиме, Корнієнко, здається, має на неї свої плани. І не лише батько, а й його тупенький синок. Він уже приїхав у Карпати. Вгадай, де зупиниться? Правильно. У твоєму готелі.

— Це не смішно, — бурмочу, ледь стримуючи бажання зацідити Владу просто в щелепу. — Звідки ти знаєш, що Корнієнко вже тут?

— Робота в мене така, — спокійно відповідає Влад. — Я контролюю всі процеси. Не кип’ятись, Тиме. Подивись на ситуацію тверезо.

Мовчу, бо знаю, що він зараз скаже.

— Якщо ти з нею спав — а, судячи з усього, так і було — у тебе є перевага, — продовжує він. — Ти зумів затягнути її до ліжка, а значить, вона не така вже й «свята». Звичайна кар’єристка, яка просто вміє добре пускати пил в очі. Ти можеш це використати на нашу користь. Якщо захочеш, Корнієнко сам її вижене.

Я стискаю щелепи. Знаю, що Влад має рацію. І в іншій ситуації я б із ним погодився, але не зараз…

— Думай головою, а не тим, що в штанях. Ти ж умієш, — додає він наостанок. І цього разу — в його голосі більше сталевого холоду, ніж дружньої підтримки.

Я не збрехав Владу: Аліна мені справді сподобалась. Я уявляв її зовсім іншою — стриманою, зарозумілою,  з манерами жінки, яка одразу дає зрозуміти: «Я вам не по кишені». Я думав, це буде гра: трохи похитати її впевненість, зірвати маску зверхності — й піти далі. Але все пішло не за сценарієм.

Замість очікуваної хижачки я зустрів майже наївну дівчину, яка ще не до кінця усвідомила, якою силою володіє. І є речі, які чоловік помічає тільки в ліжку. Те, як вона реагувала на дотики. Як тремтіла в момент кульмінації. Як розширювались її зіниці…