Глава 11

Аліна

Я йшла швидко, майже не розрізняючи дорогу — головне було дістатися до номера й нарешті сховатися в тиші й безпеці.

— Досить, — прошепотіла я собі. — Досить гарячих інструкторів. Розважилася — й досить. Жодних коктейлів, жартів і флірту. Крапка.

Я встигла зачинити двері й спертися на них спиною, як телефон завібрував у кишені. Нове повідомлення.

Всього три цифри. А серце вже пішло у галоп.

“411?”

Я навіть не встигла здивуватися, як за дверима пролунав чіткий, упевнений стукіт. Звідки він дізнався, в якому я номері? Неважливо. У готелях такого рівня досить однієї усмішки — особливо, якщо адміністраторка симпатична й спрагла до шарму.

Моя рука сама тягнеться до ручки. Я відчиняю двері.

На порозі стоїть Тимофій. Волосся трохи скуйовджене, а усмішка — вже не така зухвала, як зазвичай. Усе, що ще недавно здавалося грою — легкий флірт, жартівлива іронія, емоційне напруження — розтануло. Замість цього переді мною — чоловік із теплим, трохи втомленим поглядом.

— Не хотів, щоб вечір закінчився отак, — каже він тихо. — У тебе все добре?

Я зустрічаю його погляд — і в цю мить усвідомлюю: не хочу, щоб він ішов. Не зараз. І, можливо, вперше визнаю це сама собі.

— Заходь, — кажу м’яко. — Але не думай, що отримаєш те, по що прийшов.

Його усмішка змінюється. Спокійна, справжня, без масок.

— Хіба я б просив більше, ніж чашку кави?

Я відступаю вбік. І впускаю його всередину.

— Ну що, тепер твоя черга щось сказати, — в його голосі чується ледь вловима насмішка.

Я не відповідаю одразу. Уважно вдивляюся в нього, намагаючись зрозуміти: це знову його роль упевненого альфи — чи звичайна оборона? Роблю крок ближче, ловлю погляд.

— Не прикидайся байдужою, Аліно. Ти ж сама мене впустила, — додає вже майже пошепки.

— Впустила, бо знала — інакше не відчепишся. І ще… не хотіла, щоб тебе хтось побачив під моїми дверима, — відповідаю рівно, відвертаюсь і йду до вікна. Мені потрібно трохи простору. Вирватися з гіпнозу його харизми. — Але не тіш себе ілюзіями. Це не запрошення до чогось більшого.

Інстинктивно обіймаю себе за плечі, наче шукаючи опору. Вперше за довгий час у мені народжується щось дуже людське — розгубленість, тривога. Я почуваюся беззахисною. Я загралася — а тепер не знаю, як зупинити те, що вже зрушено з місця.

Тимофій дивиться на мене уважним спраглим поглядом. В очах — щось глибоке, звіряче, наче він інстинктивно відчув мою слабкість. І я… я це знаю. А ще знаю, що зараз не тримаю контроль. Уперше — я не веду гру.

Його голос низький, трохи хрипкий, спокуса в кожній ноті:

— А ти гарна.

Я бачу, як у ньому борються два почуття — щире захоплення і ледь вловима підозра. Він дивиться на мене так, ніби намагається розкласти по поличках: розумна, стримана, холодна. Якщо б я відверто загравала із ним  — усе було б простіше. Такий типаж не лякає. Але я — тримаю дистанцію, отже, точно щось приховую. Цю думку я бачу в його очах. І в ту мить мені хочеться або вдарити його, або поцілувати. Можливо — і те, і інше.

Тимофій мовчить. Довго. Його погляд — важкий, пронизливий. Мовчазна напруга між нами вібрує, торкаючись шкіри.

— Ти тремтиш, — нарешті каже він. Тихо, майже пошепки, ніби боїться злякати. Його пальці торкаються мого зап’ястя — обережно. І ніби доторкаються до нерва: шкіра спалахує, серце зривається з ритму.

— Все нормально, — відповідаю. Хочеться, щоб голос звучав  упевнено, але він зрадницьки зривається.

Він нахиляється ближче. Його подих торкається щоки.

— Хочеш, щоб я пішов?

Я не відповідаю. Просто дивлюсь. На нього. На гостру лінію його вилиць. На очі, в яких хочеться тонути.

— Скажи лише одне слово, — каже він. — І я не зроблю жодного кроку далі.

Я так нічого і не сказала. Я не знаю, що саме змусило мене це зробити — можливо, накопичена втома, тиша, напруга між нами або просто… бажання відчути себе живою. Я повільно тягнуся до блискавки на спині. Руки трохи тремтять, але я не зупиняюсь. Один рух — і тканина мого плаття ковзає вниз, огортаючи щиколотки м’яким кільцем.

Я стою перед ним, наче перед дзеркалом, у якому бачу себе зовсім іншою — не ідеальною, а справжньою. Наші погляди знову перетинаються — і цього разу щось у мені здається провалюється в безодню. Напруга між нами стає нестерпною. Я на мить навіть затамовую подих. Вся ця сцена виглядає настільки відвертою, що мені хочеться або втекти, або зробити крок назустріч — і я обираю друге.

Я відступаю, не відводячи погляду, поки не натикаюсь на край ліжка й не опускаюсь на нього. Погляд ковзає по його тілу, Тимофій наближається з тією самою впевненістю, з якою буря накриває землю.

Він опускається переді мною, його руки лягають на мої стегна. Я здригаюся, коли його дихання торкається мого обличчя, я відчуваю аромат його шкіри, його погляд — не відпускає.

Я тремчу від усвідомлення, що більше не можу тримати дистанцію. Його губи ковзають уздовж моєї шиї, наче перевіряють, як близько я до межі. А я вже на ній.

– Ти справді впевнений, що знаєш, чого я хочу? – шепочу, сама не впізнаючи свого голосу.

— Впевнений, що розгадаю цю загадку з першого разу, а наступного…

Я вдивляюся в його очі, і щось у мені перевертається. Десь між страхом і бажанням прокидається зухвалість, якої я давно не відчувала.

— А хто сказав, що буде другий? — запитую, майже шепочучи, і проводжу долонями по його плечах. Мої пальці ковзають по гарячій шкірі, і цей доторк пульсує в мені розрядом.

— Я, — видихає він, і наступної миті ми вже падаємо на ліжко.

Ми зливаємося в поцілунку — глибокому, пристрасному. Мої пальці ковзають по його спині, а його губи повільно спускаються нижче — до шиї, ключиць, плечей... Усе тіло наче бринить від напруги й передчуття.

Його дотики уважні, впевнені, але водночас ніби питають дозволу кожним рухом. Я здаюся.  У цю мить я не "залізна леді". Я просто жінка, яка нарешті дозволила собі бути бажаною.