Глава 10

Аліна

Я давно не відчувала нічого подібного. Мене накриває з головою, наче стою біля підніжжя стрімкої річки, і вона от-от вийде з берегів, щоб поглинути мене цілком. Погляд Тимофія темніє, стає глибоким, тривожним. Від цього чоловіка лине загроза, впереміш із тваринною харизмою.

Зіниці розширені. Він робить крок уперед — і я, не усвідомлюючи цього, відступаю назад.

Він схожий на скелю. На голову вищий, навіть попри мої шпильки я ледь дістаю йому до плеча. Простий светр підкреслює широкі плечі, а тонка тканина абсолютно не приховує ідеально прокачані м’язи. Я намагаюся не дивитися, як напружується його груди й пульсують жили на передпліччі… але шампанське і вечірнє повітря Карпат трохи розмивають межі дозволеного. І я дозволяю собі те, що вдень було б неприйнятним. Дивитися. Бажати.

Під його поглядом мені стає важко дихати. Немов повітря навколо стає густим і вогняним, легені — затісні для вдиху. Десь у районі грудей прокидається тривожне, тягуче передчуття. Там змішалося все — і бажання, і легкий страх перед невідомим. Він дивиться на мене так, ніби знає, чого я хочу, навіть якщо я сама ще не впевнена. Його погляд обіцяє занадто багато. І я знаю — це небезпечно.

Я не для цього сюди прийшла. Я хотіла легкого флірту, приємно провести вечір, щоб заповнити порожнечу в душі. А він... він грає інакше. Він не заграє — він нападає. Не дає часу на роздуми, змушує реагувати, діяти, дихати в його ритмі.

Я ще на крок відступаю — й серце шалено вистукує під ключицями. Це збуджує мене більше, ніж я готова собі зізнатися. Наша гра в хижака і здобич — як ін’єкція адреналіну в мою замерзле серце.

Він не знає навіть мого справжнього імені. І в цьому теж щось є. Щось скажено правильне — ця несерйозна зустріч із чоловіком, який, можливо, і справді вміє бути таким гарячим, як обіцяє його хриплий голос і жорсткий погляд.

Одним рухом він скорочує відстань між нами. Його рука обхоплює мою талію, друга ковзає вгору вздовж хребта і різко розвертає на сто вісімдесят градусів.  Спина зустрічається з дерев’яною стіною тераси — холодною, шершавою, контрастною до гарячого тіла, що притискається спереду.

Я роблю різкий вдих, але повітря не вистачає.

— Обережніше, — шепоче Тим мені на вухо. Його голос знижується до хрипкого баритона, що лоскоче нерви. — Тут сходинка.

— Що ти робиш? — намагаюся зібратись із думками, але мозок відмовляється працювати.

— Розтоплюю твій лід, — відповідає він, нахиляючись ближче. Його ніс торкається моєї шиї, дихання обпікає шкіру, а долоня на спині рахує кожен мій подих.

Я відчуваю, як мої коліна слабшають. І не від страху — від тієї дивної суміші збудження, тривоги й бажання, яке давно вже не відчувала. Я хочу вирватись, і водночас… не хочу. Ніхто ніколи не змушував мене так тремтіти. Це абсолютно нові емоції.

Його руки раптом опиняються на моїй талії — легко, ніби я нічого не важу, підхоплює на руки.  Його тіло — тепле, сильне, нависає над моїм. Мені нічим дихати, і я вже не впевнена, чи це холод гірського повітря змушує мене тремтіти, чи щось зовсім інше.

Я мимоволі кладу руки на його шию, бо так зручніше, вперше в житті почуваючись не залізною бізнеследі, а… просто жінкою, яка не знає, як реагувати.

— Це все через тебе! — зриваюся я, серце б’ється як скажене. — Ти навмисно граєш на нервах!

— Через мене? — між його бровами з’являється та сама зухвала зморшка, що збуджує ще більше. Губи розтягує знайома хижа посмішка. — Ти сама сюди прийшла. Сама вв’язалась у цю гру. Не думав, що ти з тих, хто заводиться від одного погляду.

Його рука лягає мені на сідницю — не ніжно, а так, ніби він звик брати те, що хоче.

— Упевнена, що саме зараз показав своє справжнє обличчя, — сичу я. — Ти — самозакоханий альфа, який думає, що варто йому глянути, і жінки самі кидають білизну під ноги?

Алкоголь і сильне збудження вже давно відірвали мене від звичних рамок. Я чую свій голос і дивуюсь, звідки в мені стільки зухвалості.

— Це тебе зачепило? Ревнуєш, крихітко? Ще трішки — і ти б остаточно втратила самоконтроль, — Тим відповідає спокійно, але в його голосі вібрує напруга. Він досі тримає мене на руках. Його щелепи зводяться, на обличчі проступають різкі лінії вилиць, мовби він ледве стримує себе.

— Перепрошую, ти очікуєш на вдячність? Може, ще й медаль дати? — кидаю з викликом, не зводячи з нього погляду. — Хоч би попередив, перш ніж починати це... шоу.

— Авжеж, очікую, — нахиляється ближче, голос знижується до хрипу. — Ти ще дякуватимеш мені. Довго… і натхненно.

Його великий палець на мить торкається куточка моїх губ — і це псує мені все. Адреналін вдаряє в груди. Я різко впираюся в його груди обома руками й намагаюсь виштовхнути, хоча чудово знаю: проти цієї стіни м’язів мої зусилля — смішні.

— Не дочекаєшся, — кидаю, обертаючись.

— Куди ж ти, крихітко? — зухвало бурмоче він, не даючи звільнитися.

Мене знову огортає його тепло, відчуття повного контролю. Але цього разу я не зойкаю й не вириваюсь — я просто завмираю, не знаючи, що більше мене лякає: його сила… чи моє власне бажання здатися.

— Відпусти мене, Тиме, — шиплю крізь зуби, відчуваючи, як всередині пульсує злість. Він повністю стирає межі — ті, які я завжди чітко проводжу між собою й будь-яким чоловіком. Він що, справді думає, що я чергова легковажна туристка, яку можна прихопити силою, без дозволу? Хто він, чорт забирай, такий?

Навіть Корнієнко  не наважувався тримати мене так, наче я вже належу йому. Мене лякає це відчуття. Наче я втратила контроль. А контроль — єдине, що давало відчуття впевненості останні роки.

— Я не давала тобі дозволу торкатись мене, — вириваюся, але він лише міцніше фіксує мої руки, притискаючи до себе. Мої слова — як порожні звуки в цьому глухому гірському повітрі.

У його погляді — вогонь. Такий, що здатен спопелити будь-яку оборону. Його долоні ковзають по моєму тілу.  Мить — і я потону у своєму бажанні.