Глава 9

Тимофій

«Перлина» повільно засинала під м’яким вечірнім світлом  ліхтарів, що мерехтіли поміж сосен. Гори  оповиті синім серпанком, повітря свіже, пахне деревиною, димом і хвоєю. На терасі стає тихо — більшість гостей розбрелися по номерах або попрямували до ресторану на вечерю. Я не поспішаю йти слідом, навпаки — залишаюсь на верхньому оглядовому майданчику, спершись ліктями об поруччя й насолоджуючись тишею.

Не знаю чому, але майже впевнений: Аліни серед цієї вечірньої метушні немає. Вона десь там, у своїй кімнаті готується до нашої зустрічі — і ця думка викликає у мене дивне хвилювання.

Я дивлюся на темні схили вдалині, дихаю на повні груди. Свіже, чисте, трохи морозне повітря пронизує мене наскрізь, заповнюючи легені. Після насиченого дня це відчуття свободи і спокою — як ковток живої води. Вітерець зривається з вершини, грається коміром куртки, і на якусь мить мені стає майже гаряче.

Нарешті — справжнє передчуття. Мене накриває хвиля енергії, серце б’ється швидше. Давно я не чекав жінку з таким нетерпінням. І ще довше — не був настільки заінтригованим.

Я не з тих чоловіків, що витрачають час на ванільні побачення й довгі залицяння. У мене на це банально немає ані часу, ані бажання. Я завжди віддавав перевагу чітким домовленостям: мінімум емоцій, максимум конкретики. Кожен отримує те, що хоче, не витрачаючи зайвих зусиль.

І все ж, сьогодні я відчуваю щось зовсім інше. Якісь дивні, напівзабуті емоції змішуються з хвилею збудження, коли я спускаюсь до камінної тераси — вже безлюдної, тихої, зануреної в сутінки.

На моє прохання освітлення максимально приглушене. Атмосфера — ідеальна для тих, хто любить романтику: вечірній присмерк, що обіймає гірські схили, безмісячне небо, шепіт хвої на вітрі, легкий запах диму з камінів. Тиша.

Єдине яскраве вкраплення — сервірований на дві особи стіл. Атласна скатертина, білі троянди у вузькій скляній вазі, свічки, що повільно тануть, кидаючи тіні, фрукти, закуски, пляшка охолодженого ігристого. Я просив не виходити за межі бюджету, який міг би дозволити собі пересічний працівник готелю, але, здається, Богдан перестарався.

Сподіваюся, Аліна не почне в умі прикидати, скільки це все коштує. Бо тоді гра може закінчитися ще до того, як насправді почнеться.

Вмощуюся за столиком біля каміна і кидаю погляд на годинник, що світиться на стіні рецепції — 21:20. Запізнюється. У звичайному житті я такого не терплю. Мене дратують спізнення, але сьогодні виняток. Особливий вечір. Усі мої правила сьогодні не діють, бо з самого початку я граю з Аліною не зовсім чесно. І ця маленька деталь наче виправдовує її спізнення.

Минає ще п’ять хвилин, і нарешті за спиною лунає чіткий, впевнений цокіт підборів по дерев’яній підлозі тераси. Я знав, що вона прийде. Що не зможе втриматися від спокуси перевірити, хто ж я насправді. Ніби читаю сценарій фільму, який бачив десятки разів.  Я встаю і повільно обертаюсь — саме в ту мить, коли вона з’являється.

— Ти прийшла, — з неприхованим задоволенням, затримуючи погляд на її обличчі, відмічаю кожен рух. Аліна виглядає… неймовірно. І пахне так само. Вона трохи ніяковіє, але це лише додає їй шарму.

— Я бачу, ти добре підготувався, — з ледь помітним здивуванням промовляє вона, оцінюючи сервування.

— Ти теж, — усміхаюсь, не відриваючи погляду. Її сукня — стриманого сталевого відтінку — щільно облягає тіло, підкреслюючи тонку талію й вигини стегон. Високі підбори, макіяж, локони, що м’яко спадають на плечі... Вона витратила час, щоби виглядати бездоганно.

— Ти дуже красива, — нахиляюсь ближче й кажу це тихо, майже шепочучи, обережно торкаючись її руки. Аліна насторожено хмуриться, намагаючись вичитати щось у виразі мого обличчя.

— Дякую, — нарешті озивається вона. І не опирається, коли я жестом запрошую її до столу й галантно відсуваю стілець. Вона сідає, а я, не поспішаючи, відкриваю пляшку шампанського й розливаю його по келихах. Ми мовчимо, але обмінюємося поглядами: пильними, оцінювальними, уважними.

— Ти що, пограбував ресторан? — усміхається Аліна, кивнувши на марку ігристого і поглядом ковзнувши по щедрих закусках.

— Ти ж нікому не розкажеш? — кидаю в тон, підморгуючи. Її брови зводяться — вона не до кінця впевнена, жартую я чи ні.

— Розслабся, — додаю з ледь чутним сміхом. — Я можу це собі дозволити.

— Давай краще вип’ємо за знайомство, — піднімаю келих, не зводячи погляду з її обличчя. — До речі, як ти сказала, тебе звати?

— Я не казала, — відрубує вона, пригубивши напій. У її очах з’являється холодний блиск. — Мене звати Аліна. Головне, давай без усіх цих «крихіток». Я цього терпіти не можу.

— Чим займаєшся, Аліно? — кривлю губи з легкою іронією.

— Працюю, Тиме. Багато, — відповідає коротко. — Це мій перший відпочинок за кілька останніх років.  
— Непогано заробляєш? Відпочинок тут не з дешевих.
— Це… подарунок, — знизує плечима дівчина.

— Маєш багатого коханця?

— Ні. І це, до речі, не твоя справа, — одразу напружується. — Ти обіцяв, що здивуєш мене, а замість того влаштував допит.

— Я обіцяв багато приємного, — посміхаюся зухвало. — Але щось мені підказує, що, перш ніж перейти до справжніх приємностей, тобі треба трохи розслабитися. І, можливо, дізнатися про мене більше.

— Я не хочу тебе знати ближче, — холодно каже вона, і в її голосі — тверда рішучість.

— Справді? — ховаю усмішку, дивлячись їй просто в очі. Вона мовчки киває.

Я не вірю. Жінки часто прикриваються бфйдужістю, навіть якщо всередині вже тліє цікавість. Іноді — навіть пристрасть. Ця гра знайома мені до найменших деталей.

— Абсолютно, — додає вона з тим впертим виразом обличчя, що мав би відштовхнути. Але мене — тільки більше розпалює.

Нахиляюся ближче, знижую голос:

— То, може, ти все ж хочеш, щоб ми перейшли до головної страви просто зараз?

Спостерігаю, як змінюється її обличчя — від подиву до гніву, від гніву до збентеження. І хоч вона мовчить, я знаю: я торкнувся потрібної струни.