Розділ 4

Нічне Мур-Сіті виглядало інакше — холоднішим і чужішим. Майя та Бальтазар залишили Промінчика під надійним наглядом Руфуса. Рудий бариста розставив навколо хлопчика «сонні чашки» з ароматним мелісовим чаєм, щоб той міцно спав і не привертав увагу своїм сяйвом.

​Стара бібліотека Мур-Сіті височіла в центрі району, наче величезний кам’яний гриб. Її двері не відчинялися для звичайних людей уже десятки років.

​— Тримайся ближче до мене, — прошепотів Бальтазар. Його чорні котячі вуха чутливо смикалися на кожен шурхіт. — Тут повітря просякнуте старою магією, яка не дуже любить живих.

​Вони пройшли крізь високі стелажі, де книги шепотілися між собою. Раптом шлях їм перегородила величезна постать. Це був Арчибальд — старий охоронець-пугач у потертій ліврейці. Його очі-блюдця світилися жовтим.

​— Хто сміє турбувати спокій мудрості? — ухнув він, розправивши крила. — Щоб пройти до Відділу Забутого Світанку, ви повинні відповісти: що є міцнішим за каву, теплішим за сонце і не має ціни, але дорожче за золото?

​Майя подивилася на Бальтазара, потім на свої долоні, які все ще пам’ятали тепло Промінчика.

— Це сім’я, — твердо відповіла вона. — Ті, хто поруч, коли гасне світло.

​Арчибальд повільно схилив голову.

— Вірна відповідь, дівчино. Проходьте. Але стережіться — Книжкові Привиди не люблять, коли забирають їхні скарби.

​У глибині залу, на постаменті, лежав Амулет Забутого Світанку — кришталева крапля, що вбирала в себе залишки місячного світла. Але як тільки Майя простягнула руку, з полиць почали вилітати напівпрозорі сторінки. Вони кружляли навколо, наче гострі леза, намагаючись відштовхнути гостей.

​Бальтазар миттєво заступив Майю. Він не випустив кігті — він просто обійняв її, створюючи навколо них «кокон» зі своєї тіні.

— Майє, бери амулет! Я втримаю їх! — крикнув він. Його голос тремтів від напруги. — Я не дозволю нікому зруйнувати те, що ми побудували в кав'ярні. Ти і Промінчик... ви моє все.

​Майя схопила амулет. У той самий момент вона помітила під постаментом стару книгу зі знайомим золотим тисненням. Це був «Щоденник Першого Сонця».

​— Бальтазаре, я взяла! Тікаймо!

​Коли вони вибігли на свіже нічне повітря, бібліотека за їхніми спинами знову поринула в тишу. Бальтазар зупинився, важко дихаючи. Він все ще тримав Майю за руку. Його вуха були притиснуті, але погляд став м'яким.

​— Ти смілива, Майє. Навіть занадто для людини, — промовив він, ледь помітно посміхаючись. — Давай повертатися. Промінчику час «вимкнути» світло, поки Стерв'ятники не підібралися надто близько.

​Майя відкрила щоденник на першій сторінці. Там було написано: «Сонце не може світити вічно самотньо. Йому потрібні Тіні, щоб відпочивати, і Люди, щоб відчувати тепло».