Chapter 19. EXIT

Їй снився потяг. Той самий із дитинства – з м’якими широкими сидіннями, запотілими вікнами, запахом металу, чужих термосів і сирих курток. За вікнами тягнулися поля, рідкісні сірі станції і знову поля – мов нескінченне літо. Вона їхала кудись без поспіху, без маршруту. У купе було спокійно й тихо, мов у вечірньому будинку. Її ніхто не знав. Вона просто їхала…

Коли вона відкрила очі, не відразу зрозуміла, що прокинулася. Кімната була в напівтіні, але ця тінь не була звичною. Це було ранкове світло, тьмяне, розсіяне, м’яке, таке, яким буває лише від неба. Вона встала трохи незграбно, наче тіло не встигало за свідомістю, і обережно підійшла до вікна. Штори були сірими, але крізь них пробивалося щось, що не піддавалося визначенню.

Вона потягнула тканину…

Небо.

Воно було. Просте, відкрите і справжнє. Воно з’явилося там, де його давно не чекали, і тим самим порушило старий порядок, у якому надія була розкішшю, а краса – рідкісним винятком.

Спочатку Блеккі подумала, що, можливо, це чиясь приватна ініціатива. Раптом комусь вдалося створити власний шматок атмосфери, як раніше встановлювали антену на балконі. Але небо було надто велике. Воно простягалося в усі боки, і жоден заможний прагматик, навіть із усім бажанням, не зміг би привласнити його цілком.

Над містом простяглася небесна лазур, із рідкісними шарами хмар, світлими, м’якими, розпливчастими, трохи незграбними, мов недбало розкидані пом’яті простирадла. Сонце било в обличчя нахабно, без попередження. Вітер торкався шкіри і ворушив волосся, він не підкорявся жодним правилам. Це відчуття свободи було майже нестерпним.

Блеккі безмовно дивилася на небо. Вона відчула, що десь там, високо, один безумець створив це. Не революцію, не тріумф, не проєкт. А небо. Саме для неї. Просто так.

І тепер це небо висіло над будинками і недопитою вчорашньою кавою на підвіконні, як стара фіранка, яку нарешті випрали. Все виглядало так, як завжди, але тепер у цього «завжди» з'явився дах. Високий. Без швів. Справжнє небо – з правом бути недосконалим. Воно просто було, мов завжди існувало десь за гранню сприйняття, за межею дозволеного, по той бік тьмяних шарів, які називали «природним кліматом». Воно було вище за будь-який затверджений план, структуру протоколів, вище самої логіки – і цим порушувало все.

Блеккі стояла мовчки. Усередині була легка тривога від чогось до болю справжнього. Справжнє, якщо його занадто довго немає, починає лякати.

У місті все залишалося незмінним: вулиці, будівлі та люди, що поспішали по справах, не піднімаючи погляду, ніби «вгору» давно виключили з напрямків. Ніхто нічого не помічав, і це не дивувало.

Ранок пішов не за розкладом. Світло проникло в місто, ніби й не залишало його зовсім. Воно торкалося фасадів, вікон та рук, які звикли тремтіти від холоду чи самотності.

Десь вдалині, в тиші, було зроблено незворотний вибір. Не подвиг героя чи наказ до бою. Просто воля людини, у якої залишилося достатньо впертості, щоб повірити: якщо нічого не можна змінити, можна хоча б відкрити вікно.