Chapter 18. Відгомін Землі

Ніхто точно не знав, коли все почало йти вниз. Не було конкретного моменту, не було точки відліку, яку потім можна було б вказувати в підручниках чи хроніках. Це не був обвал – це було осідання. Наче фундамент пішов з-під будівель, але настільки повільно, що люди продовжували жити на другому поверсі, не помічаючи, що перший уже затоплений. У вісімдесятих про це говорили з обережністю, але навіть у тих словах було щось невідворотне, мов протяг у закинутому будинку. Сім’ї почали переїжджати в інші міста, потім в інші країни, потім – туди, де хоч щось ще працювало. Електрика стала розкішшю, бензин – чуткою. Старі дивилися на ці зміни з втомою, молоді робили вигляд, що так і має бути, але діти розуміли. Вони не питали, просто росли в цьому повітрі, мов трава крізь бетон: слабко, вперто й без обіцянок.

Коли Земля почала «розпадатися», ніхто не називав це кінцем. Люди змінювали маршрути й час виходу з дому. Замінювали фіранки на вікнах на щільні штори, а слова – на простіші й безпечніші. Новини звучали, як погода: «локальні збої», «регіональні ризики», «тимчасові обмеження». Не катастрофа – а перевантаження, не паніка – а перерозподіл.

Усьому було дано пояснення. Навіть коли зникав зв’язок із містами, коли поїзди переставали приходити, а в магазинах залишалися лише пачки з вівсяними пластівцями, усе залишалося в межах «адаптаційного періоду».

У цю дійсність, що повільно розвалювалася, почала вклинюватися ідея – піти. Не просто в інше місце, а зовсім в інше тіло для життя. В іншу тишу. Меркурій звучав тоді дивно – занадто близько до сонця, занадто дико. Але саме в цьому і було спасіння: ближче до джерела енергії, далі від болю. Там не було флори, не було затишних долин із запахом квітів. Там був шанс щось побудувати спочатку. І для багатьох цього виявилося достатньо. Так почалася евакуація. Не було конкретної причини. Ні ядерної зими, ні вірусу, ні явного ворога, просто одного разу почали розуміти, що тут більше не вийде.

Колонія на Меркурії була побудована поспіхом, але в ній було все необхідне. Перший корабель пішов майже мовчки. Вважалося, що вони повернуться, передадуть інструкції і розпочнеться переселення. Але інструкцій не було. Меркурій звучав як тимчасове, але це тимчасове перетворилося на «назавжди». Другий корабель пішов через рік. Потім ще. Люди йшли мовчки і без зайвих роздумів, як із будинку, де пахне газом.

Батьки Космо відлетіли підлітками. Йому було важко уявити їх такими – худими та невпевненими. Ще не закоханими. Ще не батьками. Просто дітьми, які йшли сірими коридорами, не знаючи, як довго триватиме дорога. Їх не питали, чи хочуть вони відлітати. Їм просто сказали: це єдиний шанс. На Меркурії вони виросли і там зустрілися.

Ніхто не говорив про Землю. Це вважалося шкідливою звичкою, як куріння чи мрії. Коли з'явився Космо, колонія вже вважалася за стабільну. Все було вирівняно, промарковано, прораховано. Вранці – світло. Ввечері – підзарядка. Повітря фільтрувалося. Вода поверталася до циклу. Навіть сон був частиною графіка. Але навіть через роки, коли все стало стійким, коли мертве каміння Меркурія почало здаватися звичним – у спогадах деяких людей залишалася вулиця, з шумом ринку та запахом хліба з булочної. Деякі дорослі все ще зберігали фотографії або ключі від квартир, яких, можливо, більше немає…

Але Земля жила. Жила всупереч усьому. Всупереч байдужості тих, чия втома була сильнішою за надію, всупереч агресії, що приховувала біль і страхи. Вона жила завдяки тим, хто продовжував вірити в любов і в те, що одного дня світло знову розфарбує сірі вулиці яскравими барвами.

Космо сидів, піджавши ноги, на краю посадкової платформи, мов дитина на підвіконні, і слухав. Плеєр клацав автореверсом, її голос повертався на початок, знову і знову спотикаючись об нерівний акорд. Голос був з ним, тут, на запиленій планеті, де навіть відлуння було лінивим. Космо слухав і думав, що, напевно, не за цим він летів. Не доводити щось Меркурію, де кожен день був однаково правильним і тому порожнім. Він летів, щоб побачити Землю – не карту, а ту саму, що пахне мокрим асфальтом, за тією, чиє серце тремтить, коли вона тримає кульку, і каже «гаразд», а насправді кричить: «залишайся». Усе важливе вже сталося.

Він підняв голову й подивився вгору. Земля лежала в тіні – прикрита важким, мов втома, шаром хмар.

«Це неможливо», – сказав би будь-який розсудливий. Але в нього був корабель –  з панелями, іонним двигуном, запасом енергії і з розрахунками, які можна було побудувати навіть без стабілізатора курсу. Він знав, що може використати його інакше: розігнати й спрямувати в гущу хмар, вивільнивши енергію так, щоб вони розступилися. Потрібен був лише точний розгін – і готовність пожертвувати всім зайвим заради нього.

Космо підвівся. Місяць хитнувся, наче всередині зрушило те, що довгий час залишалося нерухомим. Плеєр продовжував грати по колу. Вона співала: «і якщо буде темно – я буду твоїм світлом».

Він увійшов у кабіну. Інтерфейс увімкнувся повільно – мов запитуючи: ти впевнений? Він перевірив паливну карту, перерахував курс, змінив пріоритети. Усе, що вводив раніше – скинув. Усе, що зберігалося в пам’яті – видалив. Електроніка впиралася – вона звикла до логіки. Він змінив траєкторію, кут нахилу і тягу. Загасив модулі, залишивши лише головне: енергію на один маневр – прямий, точний, неможливий. Секунди прискорення, імпульс, який проріже шар атмосфери там, де ніхто вже не чекає світла.

Корабель на мить застиг, наче вагаючись, і рушив у розгін. Панелі згорнулися, обшивка легко затремтіла від перерозподілу потужності. Стабілізатори намагалися втрутитися, але процес уже був запущений – без права на скасування. Просто любов із доступом до техніки.