Chapter 17. Because the Moon

«Те, що ми любимо, залишається в нас назавжди.»

— К. С. Льюїс

Тиша всередині була абсолютною. Він відчув, як гравітація почала відступати, вага відійшла від плечей і повітря стало легшим. Панелі гуділи, екрани світилися, стабілізатори підхоплювали рух і вся машина, мов жива, тягнулася вгору.

Розгін був м'яким і майже невідчутним. Зникли обриси кварталів, розмилися лінії доріг, все змішалося в зелено-сіру пляму, в якій вже неможливо було знайти місце, де лишилася Блеккі.

На висоті в сотню кілометрів атмосферний тиск почав зникати. Шаруваті важкі хмари залишалися внизу, немов розплавлений свинець, що вкривав поранену землю. Корабель м’яко, без ривків, пройшов крізь їхній верхній шар, піднявся над хмарами, і одразу сонце обрушилося на корпус – різке, живе, справжнє.

Світло залило кабіну і разом із ним прийшло нагадування про Землю: панелі корабля не встигли накопичити достатньо енергії, тьмяне місто не дало навіть половини необхідного заряду. Фільтроване, розсіяне, спотворене освітлення ледь підтримувало системи в сплячому режимі. Космо поглянув на індикатори: акумулятори працювали на мінімумі. Система життєзабезпечення стабілізована, але перехід неможливий.

Він знав, що його єдиним шансом буде Місяць. Лише кілька сотень тисяч кілометрів, один ривок і батареї отримають потрібний заряд. Там, на тій стороні порожнечі, не було дощу, неону і тіней минулого. Був лише пил, вакуум і чисте випромінювання. Він змінив траєкторію. Небо перед ним було майже чорним. Десь за межами екрана повільно виростав сріблястий диск. Корабель почав поворот.

Місяць виростав в екранах – повільно й рівно приймаючи його наближення. Його поверхня була тьмяною, порізаною часом. Не було жодного спалаху, жодної тіні руху – лише сліди давнього мовчання, відбитки тисячоліть і вм’ятини від усього, що коли-небудь падало з неба.

Космо не відводив погляду від екрана. На тьмяній, неживій поверхні Місяця він раптом почав розрізняти не кратери, а відбитки живого – її рухи, пальці на його зап’ясті, погляд у темряві, танець під дощем. Він згадав, як вона кружляла на мокрому асфальті з розпатланим волоссям. Йому було боляче, гірко, але те, що він пережив, було сильніше за будь-яку порожнечу. І якщо існує місце, де можна залишити частинку цього назавжди, то воно повинно бути тут – на безмовній поверхні, де немає часу, але є вічність.

Місяць наближався. Корабель увійшов у орбітальний коридор, і автоматична система почала скидати швидкість. Усе відбувалося м’яко. Гравітація Місяця була іншою – майже примарною, наче тягнула не тілом, а спогадом про масу. Корабель торкнувся поверхні легким ривком. Пил здійнявся вгору, розповзся в сторони і повільно осів. Усе стихло. На панелі загорівся рядок:

ПОСАДКУ ЗАВЕРШЕНО. СТАБІЛЬНІСТЬ: 100%

Космо відстебнув ремені. Широкі, як крила, панелі почали розгортатися, спрямовуючись до сонця. Світло на Місяці було іншим: пряме, чисте й безкомпромісне. Воно одразу вдарило по фотоелементах. Індикатори спалахнули – перша смужка заряду, друга, третя. Корабель почав жадібно пити енергію.

Поверхня Місяця зустрічала його байдуже. Лінія горизонту здавалася намальованою, такою рівною, що хотілося її торкнутися. Він зробив кілька кроків від корабля. Повітряна кулька, закріплена у відсіку, усе ще хиталася всередині кабіни, як спогад, якому поки що не дали піти. Під ногами був сухий пил – щільний, сірий, без запаху, без руху, наче суть усіх мовчань світу. Плеєр лежав у його долоні. Крихітна сонячна панель на корпусі, прикріплена Ліамом, ловила пряме світло, індикатор світився стійко.

Космо натиснув кнопку відтворення. Із динаміка вирвався голос Блеккі, який не був досконалим. Вона співала для себе під легкий перебір гітари, трохи нерівний, наче акорди шукали навпомацки. Прості слова. Дитяча мелодія.

Він не міг відірватися. Ця пісня ніби тримала його за зап’ястя, не даючи йти далі. Він стояв на неживій поверхні мертвої планети, а всередині звучало життя. Одна пісня переходила в іншу, паузи були заповнені її диханням, словами, сказаними впівголоса. Котушка зупинилася і одразу пішла в зворотний бік. Автореверс – старий механізм. Він дозволяв музиці грати нескінченно – коли стрічка закінчувалася, просто йшла в зворотний бік, не обриваючись, без пауз, без «кінця», просто починалася наново.

Космо заплющив очі. Він не просто чув голос – він відчував присутність. Ці пісні не кликали його назад, не стримували, вони просто були поруч, мов Місяць, що світить усім, хто йде в пітьмі, не питаючи, звідки вони і куди. Він стояв, не рухаючись, наче тримав не плеєр, а її долоню. І не в минулому, а тут і зараз.

Сонце робило свою справу – панель заряджалася, індикатор світився, музика лунала безупинно. Десь там, далеко, на іншому боці неба, лишалася вона. Та, що досі відчувала його. Зв’язок, який не міг розірвати ані вакуум, ані час. Небо було порожнім – але він знав, що у цій тиші тепер дихає її присутність.