Chapter 16. Torn Apart

Корабель здригнувся. Десь усередині металевої оболонки прокинувся гуркіт – низький і щільний, ніби сама Земля видихнула йому вслід.

Блеккі стояла, обхопивши себе за плечі, наче хотіла утримати момент. Повітря завібрувало. Пил, краплі дощу, уламки забутого часу здійнялися вгору, усе завертілося в м’якому, майже беззвучному вирі. Вона не відводила погляду. Корабель повільно відірвався від землі і почав відходити, мов думка, яку не встиг сказати, або пісня, в якій остання нота звучить тихіше за подих.

У небі не було зірок – лише дощові хмари, підсвічені знизу тьмяним світлом. Корабель розчинявся в них, втрачаючи свої обриси.

Блеккі стояла одна, посеред мертвого простору, під сірим небом, спустошена й наповнена водночас. Гуркіт двигунів уже зник, але повітря ще зберігало його присутність. Усе, що було рухом, стало тишею. Усе, що було поруч – відстанню. Вона стояла на межі світла й пітьми, не в змозі зрушити з місця. Вона потягнулася до кишені, намацала цигарку й витягла її. Пальці не слухалися, наче всередині зламалося щось, що відповідало за контроль. Вона піднесла цигарку до губ. Перше клацання – промах. Друге – полум’я зірвав вітер. Третє – вогонь спалахнув на секунду, але цього вистачило. Вона глибоко затягнулася, дим різко вдарив у горло. Сльози потекли по її обличчю, ніби всередині прорвало греблю. Вона стояла, одна з цим димом, який тільки підкреслював, що все скінчилося.