Chapter 15. Час не завмирає заради любові

Місто залишилося позаду. Усе, що відбувалося, було неймовірно простим. Не було ні страху, ні метушні, лише час, чіткий і стислий. Вони проїжджали повз вікна, у яких все ще горіло світло. Люди жили, не підозрюючи, що саме в цю мить, зовсім поруч, хтось прощається із Землею. Один відлітав, щоб, можливо, ніколи не повернутися, інша – їхала з ним аж до самого краю, щоб бути поряд, доки це можливо. Ніч була останнім простором, у якому вони могли бути разом, але й вона вже починала стискатися.

Космо залишив корабель там, у промисловій зоні, де заводи вже не працювали, бетонні ангари стояли порожніми, а міська мапа давно втратила інтерес до цього місця. З кожною хвилиною в ньому зростало дивне відчуття, ніби всередині відкривалася тиха порожнеча, спокійна, як поверхня безвітряного моря. У ній не було вибору, лише ясне усвідомлення: це і є та сама мить, заради якої він подолав світлові роки, крізь самотність, тишу й невіру.

Він вказав напрямок у вузький провулок. Машина повільно прокотилася між облупленими цегляними стінами, порослими мохом. Вони заїхали у двір, затиснутий між порожніми складами. Корабель чекав. Не ховався, не таївся, не намагався здаватися частиною цього світу. Він стояв уперто й мовчки, як і все це місто. Його чорні панелі поблискували в рідкісному світлі, грані різали повітря чіткими лініями, немов відсічені від іншої реальності.

Блеккі заглушила мотор, і кілька секунд вони сиділи, не виходячи. Космо дивився на корабель. Вперше він відчув холод від того, що мусить іти сам. Все довкола було завмерлим, вулиця, ніч, їхнє дихання. Дисплей під його рукою спалахнув ще раз:

«Тимчасове вікно.

Покинути земну орбіту.

4 години 48 хвилин»

Цифри вже не здавалися абстрактними. Вони почали відлічувати реальність.

У його руці весь цей час залишалася повітряна кулька. Вона злегка тремтіла від руху, а її напівпрозора оболонка відбивала слабке світло вулиці. Вона була обіцянкою, спогадом, подихом іншої людини, який тепер пульсував усередині латексної сфери, мов маленьке, надто крихке сонце.

Блеккі відчинила двері. Сирий, пронизливий вітер ударив у обличчя. Він вийшов слідом. Вони обернулися одне до одного майже одночасно. У її погляді не було істерики, лише біль, загорнутий у силу. А він дивився на неї, знаючи, що цю мить неможливо зупинити ані жестом, ані поглядом. Він знав: час не завмирає заради любові. Він рухається, як гравітація, як світло, яке неможливо вхопити руками.

Її пальці ковзнули до блискавки куртки. Блеккі опустила руку в кишеню, намацала корпус плеєра, стиснула його в долоні й простягнула йому.

– Нехай ця маленька частинка мене залишиться з тобою, – тихо сказала вона.

Він обережно взяв його. Їхні пальці на мить торкнулися одне одного, і цього вистачило, щоб усе всередині здригнулося.

– Іди, – видихнула вона. – Поки ще можна.

Космо повільно ступив уперед. Повітряна кулька і досі гойдалася в його руці.

Корабель виростав із мороку, немов покинуте диво, проступаючи крізь густе дощове повітря. Він стояв у тиші, мов звір, що затаївся в очікуванні.

Рівне, тьмяне і байдуже світло спалахнуло на краю корпусу, двері повільно, майже беззвучно, від’їхали вбік. Усередині все було так само, як він залишив: панелі чекали на команди, повітря було сухим і стабільним. На зовнішньому дисплеї спалахнули розрахунки – кути, вектори, часові позначки, пульс орбіти – усе було вивірено до секунди. Меркурій у фазі ретроградного наближення до сонячної лінії. Земля – у стійкій гравітаційній кишені. Попереду був інтервал – вузьке вікно, коли викривлення орбіт дозволяло зробити прямий перехід.

Він сів у крісло. Повітряна кулька все ще була поруч. На панелі спалахнув рядок:

«Інтервал запуску активний. 4:43.

Підтвердіть намір»