Chapter 14. Sky is Calling

«Ти забув, навіщо прийшов»

В руках він тримав річ, створену для нього, і в ній було більше сенсу, ніж у будь-якій формулі. Космо відчув, як повітря навколо стало м’якшим. Зруйновані фасади, старий бар із наглухо закритими дверима, калюжі, нерівний тротуар під ногами – все це перестало бути чужим. Він більше не був спостерігачем чи гостем, він дихав тим самим повітрям, що й вона. Все складалося в тиху симфонію, у якій не було фальші. У цей момент він відчув ледь вловиму вібрацію. На внутрішній стороні зап'ястя спалахнула крихітна іконка, це був канал дальнього зв’язку. Пристрій увімкнувся автоматично. Космо повільно торкнувся панелі, і на поверхні з’явився системний рядок:

«Стабільне вікно закривається через 5 годин 17 хвилин.

Зв’язок із Меркурієм – прямий. Запуск можливий.

Очікується підтвердження»

На екрані з’явилися додаткові дані – орбітальні графіки, траєкторії, зсуви гравітаційних вікон. Все це виглядало як суха механіка, і він знав, що рано чи пізно це станеться. Меркурій увійшов у ретроградність. Не в астрологічному сенсі, яким оперували люди на Землі, а в астрономічному, як явище взаємного руху планет, де все залежить від швидкості, кута і точок перетину траєкторій. З Землі це виглядало як відкат назад, ніби Меркурій почав рухатися в протилежному напрямку, але насправді це був танець двох тіл, у кожного з яких була власна траєкторія руху.

Ретроградна фаза створює нестабільність у протоколах далекого переходу. Ворота, через які він пройшов, не могли залишатися відкритими постійно. Це залежить від багатьох факторів: взаємного розташування планет, сили гравітаційного поля, густини сонячного вітру, навіть фазових коливань у магнітних оболонках обох планет. Через 5 годин 17 хвилин, за розрахунками, Меркурій відійде за сонячний диск, у ту точку, де зв’язок повністю втрачається, а гравітаційний вигин між орбітами стає занадто крутим, щоб пройти його без перевантаження. І якщо він не піде зараз, може залишитися тут назавжди.

Космо повільно підняв погляд на кульку. У її напівпрозорій оболонці нечітко відбивалася ніч, та сама, яка була їхнім всесвітом. Він зробив крок, щоб переконатися, що ще може рухатися, і завмер. Місто все ще світилося в калюжах, як відбиток чужої пам’яті, але в ньому з’явився ледь відчутний, як ультразвук, тонкий шар. Блеккі не помітила змін. Її погляд був спокійний, як у людини, яка нарешті дозволила собі вірити. Він повільно повернув зап’ястя, і екран костюма знову спалахнув. Мерехтливі рядки рухалися по його внутрішньому дисплею: графіки орбіт, розрахунки, часові позначки – усе говорило про одне – час.

– Щось сталося? – голос Блеккі був тихим.

Вона подалася вперед і побачила рядок:

«Стабільне вікно закривається через 5 годин 16 хвилин.

Зв’язок із Меркурієм – прямий. Запуск можливий.

Очікується підтвердження»

– Тобі вже час? – спитала вона.

Час раптом став точною формулою, з хвилинами, межами, з цифрою на екрані його костюма, що невблаганно зменшувалася. Блеккі зрозуміла, що залишилося не так багато «зараз».

Розставання не трапляється у момент, коли хтось йде. Воно починається раніше, у ту саму секунду, коли ти вперше розумієш, що можеш втратити, коли в людині, що стоїть поряд, з'являється щось, чого ти не можеш утримати ні словом, ні серцем.

Блеккі несподівано зірвалася з місця. Вона різко схопила його за руку, ніби в цьому русі було все: страх втратити, бажання утримати і єдиний спосіб відвернути неминуче. Вони побігли вулицями, крізь ніч та вітер. Ліхтарі миготіли, як спалахи, асфальт під ногами віддавав холодом і ніч, до цього м'яка і приглушена, тепер рухалася разом із ними.

Вони добігли до магазину Ліама, де стояв її DeLorean. Мотор завівся з коротким, майже сердитим риком, ніби сама машина відчувала, що часу більше немає. Фари прорізали темряву і місто стало як сцена, де повільно опускається завіса. Усередині машини було тихо – тільки дихання та стукіт їх сердець...

Вони завернули у двір і машина зупинилася. Вона вискочила першою і майже безтілесною тінню побігла двором. Космо вийшов повільно, ніби світ за спиною вже почав зникати і ставати лише спогадом.

Блеккі підбігла до будинку і постукала кулаком по віконній рамі. За склом трохи здригнулася жовта пляма світла – лампа в кімнаті Ліама неохоче загорілася.

– Це ти? – пролунав втомлений голос.

– Ліам… відкрий. Терміново.

Через кілька секунд двері зі скрипом відчинилися, і Ліам з’явився в товстому потертому светрі.

Блеккі увірвалася в будинок, немов порив тривожного вітру, повного нічної вологи.

– Ліам, я… я не знаю, що відбувається. У нього на екрані щось з’явилося – якісь цифри, повідомлення, щось про вікно. Я не розумію…

Вона говорила швидко і стрімко, ніби сама випереджала свої думки.

Ліам не перебивав, тільки оглянув її скуйовджену.