Chapter 13. Місячні вулиці

«Час – це ілюзія»

Ніч пахла дощем. Вони йшли порожнім містом, і час ніби розтікся тротуарами, осідаючи у відблисках ліхтарів на мокрому асфальті. Світ був беззвучний, як старий кінокадр, де всі рухи сповільнені, а повітря сповнене очікуванням невимовного. Два світила застигли у вічному танці. Вони були віддзеркаленнями, ілюзіями і в цю мить були прекрасні. Блеккі дивилася вгору, затамувавши подих. Десь далеко спалахнула блискавка. Вони йшли вперед, і тепер їхні кроки стали легшими, ніби сама ніч вела їх, підхоплюючи ледве відчутним подихом вітру. Блеккі зробила кілька швидких кроків уперед, розвернулася до нього обличчям і, не промовивши жодного слова, взяла його за руки.

– Довірся мені.

Вона зробила крок назад, потягнувши його за собою. Її губи тремтіли від стримуваного сміху, коли вона закружляла на місці, дозволяючи повітрю підхоплювати складки її сукні.

– Танцюй зі мною.

Він зробив крок до неї.

Не було ні музики, ні ритму. Вона кружляла в танці так, ніби на цих вулицях не залишилося нічого, окрім її щастя, і вони дозволили собі бути частиною цієї миті. У цьому світі, де час завжди диктував свої умови, зараз вони належали лише собі й самі вирішували, скільки триватиме ця ніч. Космо дивився на неї, і все всередині нього затихало. Раніше він не розумів, як можна рухатися заради руху, сміятися заради сміху і жити заради самого життя. Але тепер відповідь була перед ним. Вона підняла руки вгору, дозволяючи світлу ліхтарів торкатися її шкіри. У цьому мертвому світі вона була єдиним живим полум’ям. Він не знав, які почуття мали народжуватися в такі миті, але розумів, що якщо навіть усе навколо одного разу розвалиться або зірки потьмяніють і час знову підкорить їх своїй владі, вона залишиться в пам’яті, як звук музики, що пройшов крізь тебе і вже ніколи не зникне.

Ніч розтікалася вулицями, наче чорнило. Високі будинки, покреслені тріщинами часу, тремтіли у відбитках калюж, стаючи чимось хитким, майже неіснуючим. Неонові вивіски, втомлені й надламані, блимали у темряві. Місто дихало не так, як удень – не хаотично, з надривом безкінечних голосів, а рівно, майже медитативно. Вітер, що гуляв серед провулків, приносив із собою шурхіт газет, які прилипли до бруківки, і ледь вловимий запах кави із закритих кафетеріїв. Трамвайні рейки блищали у світлі ліхтарів, які, незважаючи на довгі роки запустіння, все ще намагалися освітлювати шлях.

У тиші, у самій глибині міста, лунала музика. Вона стелилася десь на межі слуху, впліталася в нічне повітря і в його щільну вологість, що залишилася після грозового вечора. Можливо, вона лилася зі старого радіо, забутого на підвіконні або долинала з відчиненого вікна квартири, де хтось теж не боявся ночі. Зірки, пробиваючись крізь шари пилу і диму, виглядали нереальними, як відбитки світла на склі, що давно потемніло. Десь вдалині чулися сирени – самотні, безмовні крики в ночі, які нагадували, що світ ніколи не засинає і саме зараз місто здавалося живим. Ліхтарі відкидали довгі тіні, але вони вже не здавалися їй холодними й лячними. Вона йшла бруківкою, і кожен її крок відгукувався в ночі. Калюжі під її ногами відбивали цей світ сотнями маленьких дзеркал. Місто світилося в кожній краплі.

Вони зупинилися біля зачиненого бару. Небо вже не виглядало таким мертвим. Воно все ще було важким, просякнутим іржею сонця й тінями Місяця, але тепер у ньому було щось рідне. Її пальці самі собою ковзнули в кишеню й натрапили на щось легке, ледь відчутне. Повітряна кулька. Вона була такого ж кольору, як їхнє сонце – густого, іржаво-червоного, що ніби увібрав у себе відблиски колишніх світанків. Вона була маленькою грудочкою світла, що згорнулася у неї в долоні, і здавалася занадто легкою для цього світу і занадто живою для цієї ночі. Блеккі піднесла її до губ, і з кожним новим видихом вона ставала більшою, наповнюючись повітрям, яким вона дихала, як маленька капсула життя, замкнена в тонкій оболонці. Вона роздувалася, і в ній відбивалося нічне місто зі своїми вогнями, тінями і вологим блиском бруківки.

Вона підняла з асфальту клаптик тонкої мотузки, акуратно прив'язала до вузлика на кульці і простягнула йому. Її очі сяяли, адже вона вручала йому частину себе. Космо взяв її обережно, немов це був не просто предмет, а щось живе. Легка, майже невагома, вона тремтіла в повітрі, як полум'я свічки на вітрі. У його шоломі відбилося це маленьке сонце, що дрейфувало в просторі. Кулька рвалася на волю, але залишалася з ним, пов'язана моментом і цією простою мотузкою – крихітною межею між землею і небом.