Chapter 12 . Комендантська година

«Хіба можна вирізати шматок ночі

і сказати: “Тепер ти – нічий”?»

Час тягнеться або стискається, підкоряючись не стільки фізичним законам, скільки людському сприйняттю. Це не цифри на годиннику, не ритм механізму, що цокає в кутку кімнати. Час буває різним. Іноді – це вечір, який затягується в нескінченність, наповнений голосами друзів, легким сміхом і музикою, що кружляє в повітрі. Ти думаєш, що цей момент вічний, але потім – одна мить, і він вже в минулому, вже перетворений на спогад, який не встиг охолонути. Іноді – це очікування, коли кожна секунда розтягується, як тонка нитка. Коли ти слухаєш, як краплі дощу б'ються об підвіконня, і цей звук стає твоїм власним диханням. Коли ти чекаєш дзвінка, кроків за дверима, і ці хвилини більше не належать тобі. Ми сприймаємо його, як потік подій, які розкладаються в лінійну послідовність: минуле, теперішнє, майбутнє. Ми прив'язуємо його до звичних позначок – цифр на годиннику, дат у календарі, зростаючої кількості зморшок на обличчях. Ми вимірюємо його кроками, ударами серця, піснями, які тривають три хвилини, але можуть звучати всередині нас вічність.

Але час – це ілюзія. Для зірки, яка спалахує на іншому кінці галактики, і для спостерігача, який бачить її світло через мільйони років, теперішнє – це лише точка, що змінює свою перспективу залежно від того, хто на неї дивиться. Тоді чому людина так прив’язана до часу, боїться його втратити, чіпляється за кожну секунду, ніби він зникне, якщо розтиснути пальці, і вона сама розчиниться разом із ним?

Комендантська година була тому підтвердженням. Не просто правилом чи обмеженням – вона була ритуалом покори, нагадуванням, що людина повинна знати своє місце. Що існують години, коли вона може жити, і години, коли повинна зникнути. Але хіба час належить комусь? Хіба можна вирізати шматок ночі і сказати: «Тепер ти – нічий»?

Блеккі та Космо вийшли з магазину, і ніч накрила їх, як чорне покривало.

«Ми не встигнемо», – промайнуло у її голові.

Вона знала це місто, його нічні правила, дороги, якими краще не ходити, тіні, в яких можна сховатися. Комендантська година не просто заганяла людей у будинки, вона перетворювала світ на шахову дошку, де ти міг рухатися лише по строго заданих клітинках, якщо не хотів стати фігурою, яку зносять першим ходом. Вона схопила зап’ястя Космо і подивилася на його темну постать у цьому світі, де чужинці не ходили вулицями і де він здавався привидом, що пробіг по тремтливій лінії теперішнього.

– Сідай, швидше, – сказала вона, піднімаючи двері DeLorean.

Космо відчував, як це місто дихає страхом, де вулиці завмирають в очікуванні, де гаснуть ліхтарі, а люди розчиняються у своїх сховищах. Страх комендантської години, вшитий у її свідомість, підганяв швидше за будь-які слова Ліама. Її дихання почастішало від відчуття, що час тисне на неї, штовхає, заганяє в рамки, в яких вона жила занадто довго.

Рука Космо м’яко, але впевнено стиснула її зап’ястя. Він не промовив ані слова, просто розвернув її до себе і підняв руку, вказуючи на небо.

Блеккі прослідкувала за його жестом і мимоволі затримала подих. Два світила дрейфували в порожнечі – один диск іржавого, приглушеного світла, а другий, примарний. Вони повільно рухалися у своєму незбагненному ритмі, не знаючи ні комендантських годин, ні меж.

– Ти хочеш сказати, що… – почала вона, але замовкла.

Це місто жило у страху. Люди ховалися при сигналізуванні сирени, вірячи, що ніч – це небезпека, і вона забере їх, якщо вони залишаться надворі. Але небо не підпорядковувалося цим законам, воно не підкорялося наказам. Скільки разів вона тікала, не дивлячись угору? Скільки разів думала, що ніч – це межа, а не частина чогось більшого?

Шолом Космо відбивав цей світ таким, яким він був: роздвоєні світила, темні вулиці і вона, що стояла посеред порожнього перехрестя, раптом усвідомивши, що час їй не ворог. Світ рухався за своїми законами, і ніхто не міг його зупинити.

– Ми самі ставимо собі межі, так? – тихо сказала вона йому.

Місто завмерло. Сирена відгриміла кілька хвилин тому, але ніхто не вийшов на вулиці. Нікому було перевіряти провулки і патрулювати дороги. Комендантська година була порожнім звуком – уявною загрозою, яку всі прийняли як належне.

Навколо – тиша. Навіть вітер, здавалося, не хотів порушувати цю крихку ілюзію заборони.

– Нікого.

Космо бачив цей світ збоку, як дитина, що вперше опинилася в будинку, де давно звикли до тріску стін і скрипу підлоги. Він не знав місцевих правил і першим показав їй, що світ, у якому вона жила, давно був лише тінню.

– Нас ніхто не покарає, – сказала вона.

Її голос прозвучав надто гучно в цій безмовності.

Вона ступила на середину вулиці і підняла голову до неба.

– Бачиш? – вона розсміялася, дивлячись на нього, – це порожня загроза. Нікого немає.

Космо стояв, ніби на межі між кадром фільму і реальністю.

– І знаєш, що найцікавіше? – вона зупинилася поруч із ним і подивилася на спорожнілу вулицю. – Люди навіть не намагаються перевірити, чи це правда. Вони просто вірять.