Chapter 10. Tape & Vinyl

«We all sound different»

У магазині Ліама час йшов інакше. У світі, де музика давно перетворилася на цифрові привиди, тут вона жила – тендітна, застигла в борозенках вінілу, в магнітних стрічках і пожовклих сторінках музичних журналів. Це був не просто магазин, це був острів забутого часу, куди попадали лише ті, хто ще вмів слухати.

Вивіска над дверима давно облупилася, але на ній ще можна було розрізнити старі літери: Tape & Vinyl. Під цим написом, нерівним почерком Ліама, було додано: We all sound different. Вона не була неоновою і саме цим вирізнялася серед штучного світла вулиці. Двері трохи заїдали, ніби не хотіли впускати випадкових гостей, і коли вони піддавалися, всередині зустрічав запах теплого дерева, що ввібрало десятиліття, та легкий присмак кавової гарі. У цьому ароматі змішувалися затишок і втома.

Магазин був заставлений платівками. У вітрині за прилавком лежали рідкісні записи, які продавалися лише тим, хто міг розповісти про них щось більше, ніж просто назву. Стелю прикрашали порвані квитки з концертів, які, за чутками, Ліам збирав усе своє життя. Вони висіли там як свідчення того, що колись люди справді могли збиратися разом. У кутку, біля запилюженого програвача, стояв потертий шкіряний диван, який пережив не одне десятиліття і знав забагато історій. Тут можна було сидіти годинами, гублячись у звуках минулого. Ліам вважав, що музику потрібно слухати правильно і якщо для цього тобі потрібні кілька годин, то так тому і бути.

За прилавком громадився касовий апарат, але ніхто ніколи не бачив, щоб Ліам ним справді користувався. Він пам’ятав ціни напам’ять, а інколи взагалі міняв платівки не на гроші, а на історії. За хорошу історію можна було отримати навіть щось рідкісне.

Десь у глибині магазину, за стелажами з касетами, ховався маленький кавник, який завжди дихав паром. Ліам не варив каву за правилами, а якщо хтось скаржився на гіркоту, він лише посміхався і казав:

– Цей смак – як життя. Глибокий, міцний і завжди з чимось несподіваним у кінці.

Тут ніхто не поспішав. У світі, де люди звикли до цифрових файлів та стерильних, безликих потоків музики, цей магазин був місцем, де звук залишався живим. Тут можна було почути потріскування голки, вдихнути аромат старого вінілу та відчути себе частиною чогось справжнього. Тут музика дихала. І кожен, хто переступав поріг, ставав частиною її ритму.

На полицях стояли платівки з легендарними альбомами, кожна з яких зберігала свою історію. Ліам любив розповідати їх, іноді він казав, що сам не знає, що з цього правда, а що – міф.

Музика тут була не просто звуком. Вона не належала ні минулому, ні майбутньому. Вона була зараз. У Tape & Vinyl кожен звук мав значення. Навіть скрип підлоги під ногами чи гуркіт старого холодильника в кутку – усе було частиною загальної симфонії. Магазин жив, а Ліам був його диригентом, хранителем і єдиним свідком. Він не просто продавав музику – він її зберігав, продовжуючи її існування у світі, де все можна стерти натисканням однієї кнопки.

– Ми всі звучимо по-різному, – любив повторювати він, постукуючи кісточками пальців по дерев’яній стійці. – Ми звучимо, доки нас хтось слухає.

Блеккі знала це місце з дитинства. Ще маленькою вона бачила, як Ліам із заплющеними очима похитує головою в такт, ніби ловлячи ритм не вухами, а всім тілом. Тоді вона не розуміла, але зараз знала – у такі моменти він був десь у іншому часі.

Ліам сидів біля касового апарату, схилившись над чимось, що могло бути книгою або черговим списком платівок, які він хотів знайти. Він був худим, високим, з вічними колами під очима. Його волосся стало вже більше сірим, аніж чорним, але в цьому магазині він виглядав молодим. Можливо, тому що тут його голос звучав впевненіше, а рухи були точними, ніби він диригував невидимим оркестром пилу і часу.

Коли двері скрипнули, він навіть не підняв голову.

– Ти прийшла пояснити мені, куди розчинилася вранці? Або, якщо ти знову сперечатися про те, що краще – «Animals» чи «The Wall», то я вже втомився, – сказав він і перевернув сторінку.

Блеккі посміхнулася, стряхнула краплі дощу з рукава і прислонилася до стійки.

– Ти просто не вмієш визнавати правду, старий.

Ліам зітхнув і все ж підняв на неї погляд. Він жестом вказав на кавоварку в кутку.

– Кави?

– Кави, – кивнула вона. – А потім підбереш мені щось під сьогоднішній день.

Ліам налив у потертий порцеляновий стакан міцний напій і поставив перед нею. Вона взяла його, зігріваючи долоні об кераміку, й подивилася на полиці.

– У тебе колись була така пісня, яка описувала твій день ще до того, як він почався? – запитала вона.

– Звісно. Але зазвичай це щось похмуре й депресивне, тож не будемо про це.

Блеккі посміхнулась і зробила ковток, кава була міцною й терпкою, як розмови, що тут велися. Вона любила це місце за те, що тут можна було просто бути. Без слів, пояснень і потреби грати сильну чи недосяжну. Тут усе звучало саме по собі.

Ліам дістав платівку, підкинув її в повітрі й вправно зловив.