Chapter 9. Вона танцює в іншому вимірі

«В кожному з нас є сонце.

Тільки дайте йому світити»

— Сократ

Прокинувшись, Блеккі довго не могла збагнути, де вона. Свідомість поверталася неохоче. Вона протерла очі й озирнулася – світ складався повільно, наче світлина, що проявляється. Похмурий рожевий світанок проникав у глибоку безмовність кінотеатру. Повітря було сухим і прохолодним, а довкола пахло старою тканиною та деревом. На сходах лежав незайманий оксамит пилу з двома свіжими доріжками вчорашніх слідів. У центрі екрана тьмяніла бліда пляма, проєктор мовчав. Дихати було вільно, а тіло здавалося незвично легким. Кадри вчорашнього фільму вже не миготіли запаморочливим вихором, а вляглися на дно, залишивши по собі дивну, кришталеву ясність.

«Який сьогодні день?» - майнуло в її голові. «П'ятниця! Чорт, Ліам!»

Вона схопилася. На губах грала майже невагома, випадкова усмішка. Космо нерухомо сидів поряд. Його присутність була тим самим німим якорем, що й уночі.

– Залишайся тут. Я ненадовго і скоро повернусь.

Delorean чекав її в ранковій росі, сяючи краплями на капоті.
Блеккі відкрила багажник, переконалася, що коробки Ліама на місці, застрибнула в машину й рвонула в бік магазину.

Вулиця м’яко вивела її до знайомого кварталу. Вологий асфальт відбивав рожеве світло ранку. Блеккі скинула швидкість і звернула за ріг. Біля входу до магазину вже стояв Ліам. Він чекав на неї, схрестивши руки на грудях. Його погляд був уважним і красномовнішим за будь-які слова.

Блеккі різко загальмувала, дверцята грюкнули, і за мить вона вже була біля багажника.

– Я вже думав, мені тут пам’ятник поставлять, поки я чекаю, – кинув він, ледь піднявши брову..

– Спокійно, герой, – відгукнулася Блеккі, відчуваючи легку провину, але не дозволяючи їй узяти гору. – Всього-то кілька хвилин.

Кришка багажника відкинулася.

– Усе на місці.

Ліам посміхнувся краєм рота і забрав коробки, спритно притиснувши їх до боків. Блеккі притримала для нього двері, але щойно він увійшов до магазину й уже збирався щось сказати, як стулка за його спиною різко грюкнула, а на вулиці пронизливо завищали колеса.

Вона мчала додому. Хотілося скинути з себе вчорашній день, швидко привести себе до ладу й повернутися до Космо. Біля під’їзду, немов невід’ємна частина пейзажу, з-за фіранки за нею пильно стежив всевидющий погляд місіс Хенлі.

Блеккі зметнулася сходами й зникла за дверима. Світ перевернувся. Усе зараз здавалося їй іншим, ніби хтось зсунув реальність на кілька градусів або підмінив фільтр – та сама кімната, ті самі речі, все було знайоме до болю, але вона бачила те, що до цього й не впадало в око.

Метушливо перебираючи речі в шафі, намагаючись вирішити, що їй одягнути, її погляд зупинився на яскравому рукаві. Червоний манжет виднівся за куртками в дальньому кутку шафи. Вона повільно, майже не дихаючи, відсунула все, що заважало, і завмерла в легкому ступорі. Червона сукня її мами, яку та одягала на свята. Блеккі повільно дістала тремпель*, винесла його на світло, і важка, шовковиста, сповнена спогадів тканина ожила в її руках. Блеккі підійшла до дзеркала, притиснула сукню до грудей та у відображенні побачила її – усміхнену, з сяючими очима. Рішення прийшло миттєво. Без сумніву, сьогодні вона буде в ньому. Вона простояла кілька секунд, потім скинула з себе хвилинку ностальгії, швидко одягла сукню, накинула зверху куртку, поправила волосся і вийшла в коридор.

Біля дверей навпроти, спершись плечем об стіну, стояла місіс Хенлі з сигаретою в роті. Її очі трохи розширилися, коли вона побачила Блеккі в сукні.

– Добрий день, місіс Хенлі.

– Оце так номер… – протягнула стара, розглядаючи її. – Я б таке сфотографувала.

Блеккі з єхидною посмішкою пролетіла повз поштові скриньки.

– Я тут хотіла запитати, чому ти бігаєш, як ошпарена, а тепер бачу – не дарма.

Місіс Хенлі випустила дим кільцем:

– Ех, дитя, ти біжиш швидше за життя, а воно все одно попереду.

У відповідь їй пролунав лише грюк дверей.

Блеккі з усмішкою залетіла в машину. Delorean жадібно прийняв її у свої шкіряні обійми і зірвався з місця, залишивши за собою хмару диму та пилу.

Вона зупинилася біля кінотеатру, вийшла з машини і швидким кроком попрямувала всередину.

Напівтемний зал зустрів її тією самою застиглою тишею, як і вранці. Але тепер ця тиша звучала по-іншому. Космо все ще сидів там, його силует зливався з тінями крісел, відбиваючи слабкі проблиски світла, що пробивалося крізь вибиті вікна. Серед рядів минулого та осілого пилу раптом спалахнула її сукня – жива пляма, надто яскрава для цього згаслого світу. Блеккі стояла перед ним сяюча, ніби все світло, яке він  показував їй на екрані, прорвало тканину вигадки і знайшло місце всередині неї. Зал, в якому все давно померло, ожив. Здавалося, кожен вицвілий плакат, кожен облущений підлокітник ще зберігав пітьму, але тепер у ній відбивався відблиск червоного. Реальність розчинилася. Все, що було до цього – тривоги, страхи, сумніви – зникло, залишилося в тиші, що жила між їхнім диханням.

* Тремпель — діалектне слово, що означає плі́чка або вішалку для одягу, які використовуються для зберігання речей у підвішеному стані, запобігаючи їхньому пом'яттю.