Chapter 8. Кінотеатр. Тінь минулого

«Тиша. Це не порожнеча,

це можливість чути»

Блеккі впевнено ступила всередину кінотеатру. Двері протяжно заскрипіли, ніби їх не відкривали цілу вічність, і цей звук розійшовся залом, стривоживши осілу в кутах тишу. Повітря всередині було густим, із запахом сирості, прілої тканини та чогось солодкувато-пилового.

Кінотеатр був замороженою тінню іншого часу. Ряди крісел йшли вглиб залу, і здавалося, що вони теж втомилися чекати. М'яка оббивка вицвіла, місцями розтріскалася, подекуди крізь поролон стирчали гострі пружини, немов залишки кісток, на яких колись трималася плоть. Екран висів мовчазною білою стіною, на якій час залишив свої плями і тріщини. Стеля була живим свідченням забуття – по кутах тягнулися павутина і цвіль, штукатурка обсипалася пластами, оголюючи почорнілі від часу і вогкості балки. Між ними звисали дроти і подекуди ще трималися марні лампи. На стінах вицвілі афіші розповзалися темними плямами, немов їх роз'їла сама пітьма. У кутку валявся іржавий прожектор з розбитою лінзою, і в ній застигло відображення, схоже на каламутне око. Підлога була усіяна клаптями квитків, порожніми коробками з-під кіноплівки і засохлим, як мумії, лушпинням від насіння. Тут більше не лунали голоси, не сміялися глядачі, не мерехтіли промені світла. Світ, який колись жив у цій залі, зник, залишивши лише сліди.

Кінотеатр був не просто старою будівлею. Він був свідком, який все бачив, все пережив і тепер, здавалося, дивився на тих, хто увійшов, з легкою насмішкою.

Блеккі повільно пройшла між рядами крісел і її пальці сковзнули по м’якому вицвілому матеріалу.

– Цей світ завжди був галасливим. Музика, розмови, машини... І одного разу люди почали цінувати тишу.

Космо йшов за нею, рухаючись безшумно, ніби не хотів турбувати минуле, що спить у цьому місці.

Вона підійшла до сцени.

– Колись тут було життя, – тихо промовила вона. – Люди приходили, щоб дивитись історії, щоб проживати чужі долі та приміряти їх на себе.

Вона обернулася, її погляд затримався на Космо.

– А може, справа не в тому, що історії зникли? Може, люди просто розучилися їх розповідати?

Космо всередині себе розумів – історії не вмирають. Вони живуть у повітрі, осідають на стінах, шепочуть із пилу, висять у тіні під стелею. Їм не потрібні слова, щоб існувати. Їм потрібні лише ті, хто готовий їх почути.

Блеккі подивилася на зал, зробила кілька кроків і вибрала крісло в центрі. Сіла і трохи закинула голову назад, намагаючись відчути тепло тих, хто колись сидів на цьому місці. Космо обережно сів поруч. Тиша була майже матеріальна, повітря було нерухомим, застиглим між минулим і теперішнім.

Заплющивши очі, можна було уявити тих, хто колись сидів тут, чекаючи, коли в залі згасне світло і під тремтливе потріскування плівки почнеться історія. Вони сміялися, перешіптувалися, ділилися попкорном, хтось нетерпляче стукав пальцями по підлокітнику, хтось поспішав зайняти своє місце, запізнившись на перші кадри. Тоді світ ще був іншим – наповненим звуками, голосами, надіями. А тепер у цій залі сиділи тільки вони, оточені настільки густою тишею, що здавалося, вона дихає разом з ними.

Блеккі поклала голову на його плече. У цьому світі було мало тепла, але вона залишалася його тихим, живим джерелом.

Космо дивився на неї: м'який вигин її вилиць, легкий відблиск світла на шкірі, вії, що ледь тремтіли. Її краса полягала не в правильності рис і лінії губ, навіть не в кольорі очей, а в тому, що всередині неї жила доброта, не зламана часом, не випалена страхом. Вона дивилася на світ, не відвертаючись від того, що інші намагалися не бачити.

Тут, серед тіней минулого, облущених стін і забутих крісел, у місці, де застиг час, їй було добре. Можливо, вперше за довгий час.

Він повільно підняв руку і натиснув кнопку на своєму зап'ясті. Глухий, протяжний тріск розрізав тишу. Екран спалахнув. Вона здригнулася та розплющила очі.

Пітьма повільно відступила. Тьмяне світло проступило з глибини екрана й пробилося крізь товщу часу та десятиліття тиші. Ще мить – і по вицвілій тканині пробігли тонкі, майже невидимі хвилі, схожі на слід вітру на воді.

Він сидів нерухомо, а з його шолома проєктувався світ, якого ніколи не існувало в її житті.

Екран ожив. З’явилися розмиті силуети, немов відбитки в каламутному склі. Перед очима постав світ, який не міг бути справжнім. З’явилося небо, але не таке, яким вона його знала. Невимовно блакитне, настільки чисте, що в нього хотілося провалитися. Тонкі стебла трави тремтіли від вітру й тяглися до світла, ніби самі знали його ціну. Перед ними розпростерлося нескінченне поле – пляма зе́лені, жива й нероздільна. Квіти складалися у візерунок, який не здатна була вигадати жодна людина. Вода іскрилася, бігла по камінню, сміялася й плескалася у власному ритмі.

І люди.

Їхні обличчя не знали страху. Вони сміялися. Діти босоніж бігали по піску, жінка кружляла в танці під звуки музики, чоловік ніс дитину на плечах, і від цієї легкості народжувалося просте, немислимо справжнє щастя.

Блеккі притиснула долоні до себе, ніби стримуючи себе від падіння в цю ману.