Chapter 7. 1985

«Любов – це коли серед застиглого часу

знаходиш того, хто перетворює мить на вічність»

Крізь мутне лобове скло світ пропливав розмитими плямами світла, нечіткими тінями, поодинокими силуетами, що не затримувалися в полі зору. Вицвіле місто жило своїм ритмом, і цей ритм не збігався ні з її диханням, ні з її пульсом. Вони проїхали повз електростанцію. Скло, вода і електрика виблискували різнокольоровими вогнями. Все це відбивалося і тремтіло в DeLorean, що швидко мчав. Блеккі раз у раз кидала погляд на Космо. Він сидів нерухомо, зливаючись з тканиною машини і її механічним серцебиттям. У якийсь момент він підняв руку і ледь помітно вказав напрямок. Вона стежила за його жестом, ніби читала забуту карту.

Блеккі впізнала місце, щойно вони звернули в бік околиці. Воно вже давно перестало бути частиною міста – відрізаний фрагмент минулого, який ніхто не намагався відновити. Покинутий кінотеатр височів над вулицею, немов пам’ятник того часу, коли люди ще збиралися разом не лише заради виживання.

Машина сповільнилася, фари вихопили з темряви старий фасад. Букви на афіші давно перетворилися на пил, двері зяяли чорними отворами.

Блеккі заглушила двигун.

– Тут? – спитала вона і він коротко кивнув.

Вони вийшли з машини. Дощ майже припинився, залишивши по собі липке повітря. Вона озирнулася. Ці вулиці, які колись належали людям, тепер належали порожнечі.

Космо зробив крок уперед і, розвернувшись, подивився на металевий відблиск цифр номерного знака, що світилися в напівтемряві під червоним небом.

1985… Цифри здавалися застиглими у часі. Фрагмент реальності, який мав зникнути.

Він повільно провів пальцями по рельєфу знака, наче можна було торкнутися часу і переконатися, що він існує.

У його світі час не залишав таких слідів. Тут же час чіплявся за речі, за облуплену фарбу, за ці цифри, які вже давно нічого не означали.

Блеккі спостерігала за ним:

– Це всього лише номер, Космо.

Вона зітхнула, дивлячись у темряву вулиці.

– Я серйозно. Ніякої магії, ніяких знамень.

Вона присіла, спершись на капот машини, і подивилася в бік мертвих вікон закинутих будівель:

– Коли все почало руйнуватися, багато хто чіплявся за обривки минулого. Вони намагалися переконати себе, що все ще можна розставити в правильному порядку. Але який сенс? Історію пишуть переможці. Сьогодні один володар говорить одне, завтра приходить інший – і все змінюється. Ти знаєш, раніше було багато літописів, книг, в яких зберігалася пам'ять. Але їх всі спалили, тому що минуле – це сила і влада. Якщо люди не знають, що було раніше, їм простіше диктувати майбутнє.

Вона підвела голову вгору. Небо заплуталося у завісі зламаних кольорів.

– Люди віками намагалися приборкати час. Вони вірили, що якщо будуть достатньо дисциплінованими, якщо складуть своє життя в охайні комірки дат і подій, то зможуть утриматися в цьому хаосі. Їм здавалося, що якщо вони виміряють і розпишуть час, то він стане слухняним. Але час не терпить господарів. Він тече не вперед чи назад, а в усі сторони водночас.

Космо знову подивився на цифри. 1985. У цьому році жили, вмирали, винаходили й руйнували. Хтось уперше почув музику, яка змінила його свідомість, а хтось – утратив усе. У його світі час був абстракцією, розрахунком між зірками, ритмом орбіт, пульсацією світла. Тут же він став зброєю. Владою, якою розпоряджалися ті, хто міг назвати рік і день.

– Люди не люблять порожнечу, – продовжила вона. – Їм потрібна стабільність, хай навіть оманлива. Це втримує їх від прірви.

Там, у глибині космосу, було очевидно, що час підкоряється не годинникам і не цифрам на запилених табличках, а польоту частинок, їхньому танцю в порожнечі, а тут час можна було відчувати, але неможливо було впіймати. Так само, як неможливо було впіймати мить, коли починається війна. Не тоді, коли віддається наказ і звучать перші постріли, – це вже продовження й наслідок. Війна починається у поглядах, сповнених ненависті, страху й порожнечі – ось її початок.

Він бачив ці погляди. Зовсім нещодавно.

Ті, хто бив його, теж були людьми, які колись утратили здатність вірити у світло. Колись вони мали родини, домівки, мрії. Та час минув, спустошивши їх, як старий кінозал, де колись лунали голоси та сміх, а тепер лишилися лише розмиті тіні на стінах.

Війна – це коли зникають причини. Коли «навіщо?» стає розкішшю, а «за що?» – беззмістовним. Коли вже ніхто не пам’ятає, з чого все почалося, але кожен знає, що виходу немає.

Війна – це не залпи й не кров. Війна – це мовчання.

У цьому місті, у цьому часі люди жили не у війні, а в її відлунні. У вічному наслідку. Вони навчилися дивитися одне крізь одного й не ставити запитань.

Але навіть крізь цю сліпоту пробивалося щось вперте, те, що не погоджувалося з війною – любов. Переживши війну, вона не була м’якою та ніжною. Вона була випаленою й загартованою страхом втрат. Її не годували обіцянками, вона рвалася, спалахувала, чіплялася за край прірви і відмовлялася відпускати. Коли світ руйнувався, любов не говорила тихих слів, не писала листів, не шепотіла на світанку. Вона кричала крізь виття сирен, розривала грудну клітку, намагаючись переконати серце, що воно ще живе. Вона не чекала й не просила, а хапалася тремтячими пальцями й не розтискала рук.