Chapter 5. Тиша під шоломом

«Неможливо залякати сонце»

Ранок настав не раптово, а просочився у світ повільно, наче неохоче. Замість звичної заграви – сіре, невиразне світло, подібне на відблиск далекої пожежі за горизонтом, яке не зігрівало і не пробуджувало, а просто відзначало зміну часу доби. Повітря було густим, із запахом металу, розігрітого асфальту та легким присмаком гарі, що застрягла між цеглинами старих будівель. Здавалося, місто за ніч трохи розтануло, розтеклося по бруківці тонкою димкою. У тріщинах на дорозі блищали калюжі. Десь далеко, за суцільною стіною будівель, ледве спалахували сонячні відблиски. Тремтіння пробігало по бруківці під вагою вантажівок, що повільно тяглися магістралями, змушуючи вібрувати шибки магазинів. Місто прокидалося не одразу, його голос проявлявся у глухих звуках урчання машин і шереху вітру, що плутався у проводах. Це був ранок, у якому не було свіжості. Тільки нова зміна декорацій у театрі втомленого світу.

Залишки сну ще утримували її в теплій млості, та реальність вже підступала. Блеккі відкрила очі, але перед внутрішнім поглядом все ще пливло ромашкове поле, що простягалося до самого горизонту. Повітря було свіжим, наповненим запахом трави і квітів. Сонце висіло в бездонно-блакитному небі, а дзвінкі голоси птахів розливалися над головою, немов музика з іншого виміру. Вона бігла босоніж по цьому полю, відчуваючи кожною клітинкою шкіри свободу і легкість, ніби світ був витканий не з брудних вулиць, а з чистого вітру і безкрайніх просторів. Але потім сон розчинився. Вона залишилася лежати в напівтемряві своєї кімнати, чуючи лише ритмічне дихання міста за вікном. Той світ був не тут. Тут було холодно і сіро.

Спогади про вчорашній день спалахнули, як відблиск далекої зірки. Постать, що стояла навпроти, здавалася прибульцем з іншого всесвіту. Блеккі швидко зібралася, накинула куртку і спустилася сходами, повз іржаву поштову скриньку. Ранкове повітря було ще прохолодним, а вулиці дрімали в тьмяному світлі ліхтарів. Вона сіла в машину, повернула ключ, і двигун загудів, запускаючи ритм нового дня. Машина плавно ковзнула вперед. Двірники ліниво змахували рідкі краплі дощу. Вона звернула на центральну вулицю, де ранкове повітря ще зберігало сліди ночі.

Натовп зімкнувся, вовчою зграєю оточивши чужинця. П'ять чоловіків, може, більше – знайомі постаті, породжені цим містом. Їх жорстокість не була спалахом емоцій, не була викликом або особистою образою, а була всього лише вкоріненою звичкою. Такі, як вони, нападали не через ненависть, а тому що інакше не вміли. Вони були частиною цієї вулиці, її природним продовженням. Заповнивши простір навколо незнайомця, вони зімкнули коло, ніби це було чимось завченим, повтореним сотні разів.

Він не ховався і не чинив опору, просто спокійно сидів, ніби знав, що йому не зможуть нашкодити. Блеккі звикла бачити, як люди захищаються, як кричать, відбиваються, викручуються, навіть коли знають, що програють. Але він просто сидів, ніби дивився на все це звідкись здалеку, не залучений, не зломлений, навіть не здивований. Його не били – його намагалися розібрати. Вони хапали його за шолом, за ребра скафандра, тягнули, дряпали нігтями по гладкому матеріалу, залишаючи марні сліди. Хтось навіть дістав ніж, однак метал залишався цілим, без жодної подряпини.

– Що за фігня? – один з них копнув його в бік.

Скафандр був його частиною, як друга шкіра, створена для світу, де немає повітря, де світло ріже наскрізь, де сама планета хоче тебе вбити. А тут люди намагалися зробити те саме, але, на відміну від Меркурія, їхні методи були набагато примітивнішими.

Він не міг кричати, не міг пояснити. Навіть якби голос прорвався крізь гуркіт вулиці, навіть якби кожне слово було виразним і чітким, вони все одно не почули б його, не тому, що не хотіли, а тому, що не могли. Їхній світ був побудований інакше, їхня реальність не передбачала слів. Він дивився на ці обличчя, перекошені злістю, азартом і якимось первісним збудженням, і не міг зрозуміти. У кожному погляді читалося щось чуже, щось, що здавалося несправжнім, але водночас невіддільним від цієї вулиці.

 На Меркурії не було нічого подібного. Там були чіткі, зрозумілі речі – холод і тепло, життя і смерть. Все існувало в суворих межах необхідності. Там ніхто не скупився, не руйнував просто заради руйнування. Але тут все було інакше. У їхньому світі існувало це дивне, безглузде бажання ламати, калічити, розривати на частини не заради виживання, не заради захисту, а просто тому, що можна. Тут була боротьба, але не за щось, а проти порожнечі, проти самих себе, проти навколишнього світу, в якому давно втратилася мета. Тут ніхто не знав, навіщо стискає кулаки, але продовжував стискати. Ніхто не знав, за що бореться, але боровся.

На Меркурії все було просто: ти або живий, або мертвий. Простір не терпів слабкості, планета не робила відмінностей між бідним і багатим, між владою і підкоренням. Там не було класів, не було воєн, ніхто не міг вижити поодинці, тому не було жодного сенсу в домінуванні. Неможливо залякати сонце. Неможливо наказати ночі настати пізніше. Неможливо вимагати покори від планети, яка може вбити тебе в будь-яку секунду. А тут, на Землі, люди будували ілюзії влади, вигадували собі титули, закони і силу, розділяючи світ на «своїх» і «чужих», впевнені, що ці відмінності щось означають.

На Землі люди жили так, ніби сама природа підштовхувала їх до ворожнечі, і все навколо вимагало поділу. Вони розколювали ціле на уламки. Тягнули невидимі нитки через землі, ріки і життя, перетворюючи їх на бар'єри. Розділяли, розбивали, розчленовували простір навколо себе, ніби боялися цілісності. Проводили лінії на папері, але перетворювали їх на мури з каменю і металу. Одні кордони малювали чорнилом, інші – кров'ю. Кожен новий рубіж породжував страх, кожен крок за цю межу ставав викликом. І чим далі вони заходили, тим меншим ставав їхній світ, затиснутий у лещатах власних креслень.