Chapter 4. У її кімнаті грають світло й тіні

«Свобода — це право не світитися.»

Вечір м’яко спустився на місто, хоча тут навіть «ранок» був як вечір, і ніхто не знав, де проходить межа між ними. Платівка, потріскуючи, повільно крутилася на старому програвачі. На обкладинці знайома призма й веселка, що розсипалася на чорному фоні. Її руки машинально гортали сторінки книги. Повітря в кімнаті було важким, як перед грозою. Її світ був темним, але не мертвим, просто трохи зануреним у вічний напівморок, де ліхтарі світили замість зірок, а вікна сусідів мерехтіли, мов сигнальні вогні на злітній смузі.

Блеккі провела пальцем по склу, розмивши пил і залишивши невимушену лінію. За склом у далині простягалася ділянка автостради, якою вона нещодавно мчала на своєму DeLorean. Десь там, серед віддзеркалень і відблисків неонових вивісок, їй здалося, що промайнула чиясь постать.

Платівка стрибнула на треці, і голос Гілмора нагадав:

«All that you touch, all that you see...»*

– Все, до чого ти торкаєшся, все, що ти бачиш... – прошепотіла вона, повторюючи слова як заклинання, потягнулася за чашкою вже ледь теплої кави і зробила маленький ковток, спостерігаючи, як пара розчиняється в темряві кімнати.

Платівка повільно кружляла. Чорний вініл з тонкими концентричними колами ловив відблиски тьмяного світла з вікна, і здавалося, що тіні танцюють на його поверхні. Кожен поворот диска народжував прозорий, тендітний, але впевнений звук. Баси, ніби серцебиття, прокочувалися кімнатою. Гітарні акорди підіймалися стінами, просочували тканину фіранок, впліталися в килим і витікали в щілину під дверима. Музика не просто звучала, вона ставала частиною самої кімнати. Потріскування і шуми були її особистим диханням. Вініл повертав час назад. Обертаючись, диск ніби відкривав невидимі двері туди, де звук був світлом, до якого можна торкнутися руками. 

Коли вона вперше доторкнулася до програвача ще дитиною, музика здавалася чимось нестерпно недосяжним, мов таємниця дорослих нічних бесід на кухні:

 «Музику не треба розуміти. Її потрібно проживати».

І зараз, під цими двома планетами, що зависли в небі, серед вічного напівмороку та вологого повітря, вона проживала її кожною кліткою. Кожна нота – питання без відповіді. Кожне потріскування – відлуння її власної тиші.

Вона заплющила очі, дозволивши музиці розчинити межі між собою та цією ніччю. Раптом у пам’яті сплив його образ. Людина в скафандрі, мокра від дощу, чужа й розгублена серед калюж і асфальту. Вона навіть не була впевнена, що це була людина – просто незграбна постать, закута в щось громіздке, що випадково потрапила в її реальність.

«Хто ти?» – подумала вона.

Голос із платівки не втішав, а просто нагадував: час – це коло. Останні звуки розчинилися в повітрі. Ледь приглушений голос промовив:

«There is no dark side of the moon really. Matter of fact, it's all dark.»*

Блеккі лежала, дивлячись у вікно, де між рідкісними розривами хмар проступав Місяць. Його тьмяно-рожеве світло здавалося нереальним, ніби він сам втомився світити і лише нагадував про себе.

– Якщо весь Місяць темний, значить, пітьма – це його суть? – подумала вона. – І якщо є світло, то це тільки тому, що хтось на нього світить...

Вона повільно перевернулася на бік, прислухаючись до клацань голки на платівці, яка вже кружляла в тиші.

– А якщо так, тоді світло не належить Місяцю. Воно приходить ззовні, і без нього він просто залишається таким, яким є. Темним. А, може, йому так добре...

Думки м’яко сплелися, зливаючись із вечірньою втомою, із затишним напівмороком кімнати та шепотом дощу за вікном.

– Чи знає Місяць, що його бачать усі? Або він там, на своєму холодному місці, думає, що схований? Можливо, він не для нас світить. Можливо, це якийсь побічний ефект, і світло відбивається, мов випадкова усмішка у вітрині. Хто взагалі сказав, що у мені є світло, щось добре, справжнє? Хіба не може бути так, що все добре – це просто віддзеркалення? Хтось подивився на мене з теплом, і на мить я стала світлою. Хтось обійняв – і в той момент я була теплою. А якщо прибрати цих людей і їхні погляди, я ж залишуся такою, як Місяць - повністю темною, і, можливо, у цьому немає нічого страшного. Можливо, бути темною – це не означає бути поганою. Просто – бути. Плисти по своєму холодному небу, не прикидаючись ані яскравою, ані особливою, не намагаючись стати кимось іншим. Можливо, світло – це взагалі випадковість, якій не варто надавати такого значення. Тому що є ще ця темна сторона, та, яку ніхто не бачить. Місяць може бути темним. І я можу. Мені завжди здавалося, що пітьма – це тавро, що якщо ти не світишся, якщо не іскришся в очах інших, значить, що з тобою щось не так. Що світло – це обов’язково мета. Але навіщо? Чому це так важливо – бути прозорою, зрозумілою, зручною? Чому це вважається ознакою «правильного» життя?

Хто взагалі вирішує, яке світло правильне? Хто цей невидимий диктор, який оголошує на весь світ, який відтінок емоцій сьогодні вважається нормальним, а який – тривожним? Хто пише інструкції, як правильно усміхатися, щоб тебе не вважали підозрілим?

Десь хтось писав: «Свобода – це можливість сказати, що двічі по два – чотири. Якщо це дано, все інше з цього випливає». Але ж свобода не тільки в словах. Свобода – це право не світитися. Право бути темною. Право мовчати, коли всі говорять. Право бути собою, не вписуватися в схеми, не підходити під готові визначення…