Chapter 1. From Mercury to Earth

На Меркурії не буває ранку. Там немає місця ілюзіям на кшталт світанку чи заходу сонця, немає гри барв, які на Землі розписують небо вогнем і золотом. Меркурій – це переходи з білого в чорне, з пекельної спеки в мертвий холод. У цьому світі Він народився і в цьому світі вмирав щоночі, щоранку, на кожному оберті планети.

Він не пам’ятав ні свого народження, ні перших років життя. Пам’ять Меркурія – це пил, це тріщини на шоломі, відлуння гравітаційних бур, що осідали в кістках. Його дитинство було коротким, як сонячний спалах, і таким же нещадним. Діти на Меркурії не будували повітряних замків. Вони будували укриття й мури, у яких можна було прожити ще один день.

У цьому світі, де повітря було занадто цінним, щоб марнувати його на слова, ходили легенди – шепіт із глибин часів про іншу планету. Про ту, де повітря було м’яким, де вітер співав, а не шматував метал, де тіні дерев рухалися не лише від обертання планети, а й від вітру, що ворушив листя. Де можна було лягти на траву й дивитися в небо, не боячись, що воно обвалиться тобі на груди.

Хтось згадував той світ – далекий, блакитний, сповнений текучої води й м’якого повітря, та розповіді про нього звучали так само безглуздо, як казки про каміння, що вміє співати. Тут, на Меркурії, каміння не співало – воно тріщало від спеки, розривалося від холоду й впивалося своїми гострими краями в кожен крок, який робила людина.

Він слухав ці казки, ховаючись від пилових бур за стінами покинутих колоній. Там, у темних залах, де не залишилося нічого, крім іржавих терміналів і закам’янілих слідів, дорослі розповідали один одному про Землю. Вони не вірили в неї по-справжньому, для них Земля була символом, втраченою надією, утопією, яка могла б їх врятувати, але не врятувала.

Ті, хто вірили, не доживали до старості. Вони виходили назовні через шлюзи без скафандрів, звертаючись до неба, якого не було, або лягали на розпечене каміння в надії, що сонце Меркурія зітре їхні тіла і поверне додому.

А Він вірив, бо чув її. Чув легкий, немов подих, голос, який не могли вловити ані радари, ані сенсори. Слова були ледь розбірливі, але зміст був зрозумілий: десь там, за межами зоряного пилу, на нього чекали.

Він будував корабель із впертою безнадійністю того, хто вірить у неможливе. Кожна панель, кожен болт чи випалений на корпусі знак були частиною молитви. Він молився не зорям, а тим, кого, ймовірно, колись називали богами Землі, тим, хто, може, й досі лишився там, серед руїн і тиші. Він вірив, що Земля все ще може бути прекрасною. Він знав, що полетить, навіть тоді, коли ніхто не вірив.

Двигун уперше загуркотів, і вібрація пройняла його грудну клітку, наче другий пульс. Він стояв на краю посадкової платформи, а попереду простягалася чорна розколина обрію. Там закінчувався Меркурій, там починався космос.

Під його ногами планета продовжувала жити своїм життям – крихітні колонії чіплялися за тонку смугу присмерку, балансуючи між вогнем і кригою. Люди тут не мріяли про небо. Ніхто не проводжав його в політ. Вони навіть не знали, що він полишає їх.

Перша вібрація двигуна сколихнула платформу. Він ступив у кабіну корабля. Це було єдине місце, де він міг цілковито відчути свободу. Під ним заревів вогонь.

Гравітація Меркурія не тримала його. Планета ніколи не намагалася утримати своїх дітей при собі. Корабель вирвався із сутінкової зони, проламавши межу світла й темряви. Під ним залишилася розколота поверхня – тисячолітні тріщини, в яких Він ховався ще дитиною, остови старих антен, засипані чорним пилом. Все це ставало минулим. Попереду розстилалася тиша. Бездонна прірва. Космос.

Він ще не знав, як виглядає Земля, не знав, з чого зіткано її шкіру: з води, зі світла чи каменю, не знав, який у неї справжній голос, але він був реальніший за всі легенди, він вів його, як провідна нитка, як промінь, що пронизує темряву.

Корабель взяв курс. Між ним і Землею залишалися місяці польоту. Місяці самотності й тиші.

Зірки не рухалися. Вони висіли в ілюмінаторах, мов замерзлі краплі світла, і жодна з них не наближалася. Навігаційна система стверджувала, що корабель мчить із страшенною швидкістю, рве простір, долає тисячі кілометрів щодня, але Він не відчував жодного руху. Тут, за межею атмосфери, усе здавалося застиглим. Вакуум не терпить поспіху, він стирає звук, вирівнює час, розмиває межу між минулим і майбутнім і залишає лише зараз, а це «зараз» тривало так довго, що лік часу  почав втрачати сенс.

Здавалося, покинути Меркурій буде важко, лишивши позаду все знайоме. Та коли його корабель піднявся над полюсами, коли сонячне світло ковзнуло по обшивці, а темна сторона планети залишилася внизу, Він не відчув ні жалю, ні страху, лише легке тремтіння всередині, мов у стрілки компаса, що знайшла північ.

Тепер він був сам, і все ж не відчував самотності. Поклик, що колись лунав приглушено, як далекий відгомін, тепер став ближчим. Це були не слова, не мелодія, а радше ледь відчутна вібрація, ніби хтось торкався стін корабля зовні й стежив за його диханням.

Дні перетворилися на тижні. Він спав хвилин по двадцять, прокидався, перевіряв бортові системи і знову дивився на зірки. Він уявляв її – блакитну планету. Було невідомо чи існує вона насправді, чи це лише проекція його мрії, але якщо мрія кличе тебе через сотні тисяч кілометрів – хіба це не робить її реальною?